го

ГО¹, виг.

Оклик, що вживається при бажанні привернути чию-небудь увагу.

– Го! Я знаю, ви любите коників! (Марко Вовчок);

– Го, Мар'яне, що я ниньки бачу!? .. І ти вже махаєш косою аби день до вечора (М. Стельмах).

ГО², невідм., с.

Настільна гра для двох партнерів, що виникла в Китаї більше двох тисяч років тому.

Вважається, що в стратегічному плані го складніше за шахи (з наук.-попул. літ.);

Гравці в го грають чорними й білими фішками на дошці з перехрещеними горизонтальними й вертикальними лініями (з наук.-попул. літ.);

Професійно в го грають кілька тисяч гравців, організованих у професійні ліги, які існують в Японії, Китаї, Південній Кореї та на Тайвані (з наук.-попул. літ.);

Го вважають найдавнішою інтелектуальною настільною грою (із журн.).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. го — Його [I] Словник з творів Івана Франка
  2. го — го 1 вигук незмінювана словникова одиниця го 2 іменник середнього роду гра Орфографічний словник української мови
  3. го — невідм., с. 1》 Японська настільна гра для двох осіб 180 білими і 180 чорними фішками на полі з 19 вертикальними і 19 горизонтальними лініями. 2》 Міра ємності, що дорівнює 0,18 літра. Великий тлумачний словник сучасної мови
  4. го — Його Словник застарілих та маловживаних слів
  5. го — Інтелектуальна гра на дошці для 2 осіб, походить від старовинної китайської гри, що виникла 4 тис. років тому, вважається національною японською грою (основні принципи визначені бл. VIII ст. в Японії); мета — захопити своїми фішками якомога більшу територію на дошці. Універсальний словник-енциклопедія
  6. го — ГО, виг. Оклик, що вживається при бажанні привернути чию-небудь увагу. — Го! Я знаю, ви любите коників! (Вовчок, І, 1955, 385); — Го, го, го, аж так тонко співаєш! — скрикнув.. пан Субота (Фр., VIII, 1952, 90). Словник української мови в 11 томах
  7. го — Го! I меж. Употребляется въ видѣ го-го-го! или го-гов! для оклика. --------------- Го II мѣст. сокращенная форма вмѣсто його. Правоб. І калачем го не звабить. Ном. № 5097. Словник української мови Грінченка