дихнути

ДИХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.

1. Однокр. до ди́хати 1.

Довідавсь дива й горя [Севастян]; Один був гріх: і не дихне, як не брехне (Гл., Вибр., 1957, 117);

Якщо дихнути на холодне скло, то тепле повітря на ньому охолоне. На склі з’являться крапельки води (Фіз. геогр., 5, 1956, 90);

Василина почувала, що на її лице неначе хто дихнув огнем (Н.-Лев., II, 1956, 53);

*Образно. Високий комин гуральні дихнув клубами диму (Коцюб., II, 1955, 39).

◊ Дихну́ти на по́вні гру́ди — відчути цілковите полегшення, волю і т. ін.

Бесараби й буковинці — Визволені люди, Лиш тепер вони дихнули На повнії груди (Укр.. думи.., 1955, 463);

Не ма́ти коли́ [й] дихну́ти — не мати вільної хвилини.

Нехльода скаржився на нестерпні умови роботи, на велику завантаженість, таку велику, що немає коли дихнути від усякої роботи (Шиян, Баланда, 1957, 147);

Не [нава́житися] дихну́ти — притаїтися, завмерти (від напруження, страху і т. ін.).

Крихітний шматочок життя тлів у нім [хлопчику], ми намагалися не дихнути, щоб не загасити (Ю. Янов., II, 1954, 13);

Не те що відповісти — він і дихнути не наважиться… (Шовк., Інженери, 1956, 35).

2. Повіяти, дмухнути.

Всміхнулося сонце, дихнув вітрець (Фр., XIII, 1954, 316);

У наші обличчя дихнула прохолода — вісник близької води (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 80).