жаль

ЖАЛЬ¹, жа́лю́, ч.

1. Важкий настрій, що викликається якоюсь невдачею, горем і т. ін.; сум, печаль, скорбота.

І жаль, і горе, і кохання — все заразом піднялось в її душі й неначе затопило всю її душу слізьми (Н.-Лев., II, 1955, 238);

Ой із журби та із жалю.. Погуляю понад морем Та розважу своє горе (Шевч., II, 1953, 152);

Великий жаль за рідною матір’ю проніс через усе своє життя Коста Хетагуров (Тич., III, 1957, 409).

◊ На [превели́кий] жаль, вставне словоспол. — виражає жалкування з приводу чого-небудь.

На превеликий жаль, у мене нема знайомих в Кишиневі (Коцюб., III, 1956, 258);

Дід зітхнув. На жаль, тут не було ніяких сумнівів: донька не повернеться (Ю. Янов., І, 1958, 562).

◊ Жа́лю́ додава́ти — збільшувати переживання, тугу, печаль.

В Путивлі граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає (Шевч., II, 1953, 336);

Жаль [живи́й] бере́ (взяв, пройма́є, пройня́в) [за се́рце]; Жаль огорта́є (огорну́в, обня́в) кого — стає дуже важко кому-небудь, охоплює туга, сум, почуття скорботи когось.

Аж жаль бере, як розказать: З Овечок перше вовну драли, А далі м’яса забажали, Та й ну щодня Овець качать (Гл., Вибр., 1957, 97);

Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють (Мирний, II, 1954, 129);

Харитю живий жаль бере за серце (Коцюб., І, 1955, 16);

Почав мій Данило в дорогу зряджатись. Такий-то жаль мене обняв, як проводила його за село (Вовчок, І, 1955, 63);

Завдава́ти (завда́ти) жа́лю́ кому — засмучувати кого-небудь, наводити тугу, печаль на когось.

Шумить діброва на горі, та тільки жалю мені завдає (Н.-Лев., II, 1956, 325).

2. Співчутливе ставлення до чийого-небудь горя, переживання; жалість, співчуття.

Тільки в серці збиралась ненависть до Петра та жаль до Насті (Коцюб., І, 1955, 23).

3. перев. мн. Незадоволення з приводу чого-небудь: скарги, нарікання.

Недомовлені гіркії жалі В рідній пісні почув я колись (Л. Укр., І, 1951, 349);

Туди [в серце] складав він всі теплі слова, всі жалі і всі прощення, які мав пронести крізь найстрашніші вогнища війни (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 100).

◊ Ма́ти (чу́ти) жаль до кого — бути незадоволеним ким-небудь, нарікати на когось.

Була дівка, як огірочок, а стала, немов черниця. Схудла, мовчить і до батька жаль має, А він чим винен? (Коцюб., II, 1955, 33);

— Я чув жаль до себе, до вас, до матері (Коб., III, 1956, 228).

ЖАЛЬ² , присудк, сл.

1. кого, чого. Про жалість (у 1 знач.), співчуття до кого-, чого-небудь; жалко, шкода.

Матері кожної дитини жаль, бо котрого пальця не вріж, то все болить (Укр.. присл.., 1955, 127);

Жаль, жаль Енея-неборака, Коли його на міль, як рака, Зевес допустить посадить (Котл., І, 1952, 197);

Лаврінові стало жаль молодої жінки (Н.-Лев., II, 1956, 326);

// з інфін. і з спол. щ о. Про співчуття, що виникає внаслідок чого-небудь; жалко.

Пеклись тут гарні молодиці, Аж жаль було на них глядіть, Чорняві, повні, милолиці (Котл., І, 1952, 140);

Як вирветься сокира з рук — Пішла по лісу косовиця, Аж страх, аж жаль було дивиться (Шевч., II, 1953, 59);

Добре, що ти маєш польські книжки, тільки жаль, що такий малоцікавий автор попався тобі (Коцюб., III, 1956, 152);

// на кого — що. Про почуття незадоволення, образи.

Їй.. жаль на Гната, а ще більший жаль на Настю (Коцюб., І, 1955, 64);

[Хвора:] Я знала тільки, що мені так жаль, Так жаль на ворогів і жаль на подоланих (Л. Укр., І, 1951, 119).

2. кого, чого і з спол, щ о. Про почуття смутку, журби; жалко, шкода.

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх (Мирний, II, 1954, 119);

Адже й їй жаль, що вони розлучились (Коцюб., І, 1955, 26);

— Червоная калинонька, А біленький цвіт; Ой чи не жаль тобі, Галю, Молоденьких літ?.. (Л. Укр., 1,1951, 323).

3. чого і з інфін. Про небажання витрачати, віддавати що-небудь, позбуватися чогось.

— Сопілку даси.? — Дам! — рішив Семен, хоч йому дуже жаль було сопілки (Коцюб., І, 1955, 100).