заволати
ЗАВОЛА́ТИ, а́ю, а́єш, док. Почати волати; закричати.
— Ой лишенько, — заволала Христя.. й сплеснула руками, — та воно ж умре отут серед двору! (Ю. Янов., II, 1954, 53);
Клятий щупак як вистрибне з кошика. Побачив його пан та як заволає: — Злодію, грабіжнику! Де ти щупака взяв? (Тулуб, Людолови, І, 1957, 75);
*Образно. Вночі заволав несамовито вічовий дзвін біля Софії (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 53);
// уроч. Звернутися до кого-небудь з проханням, закликом і т. ін.
Хаєцький з гиком пришпорив коня. Швидше б, швидше! Далека змучена Прага заволала до нього хором живих людських голосів: «На помоц!» (Гончар, III, 1959, 430);
// по кому, розм. Те саме, що заголоси́ти.
*Образно. То по кому заволала, Затрембітала трембіта? (Шер., Дорога.., 1957. 41).
Джерело:
Словник української мови (СУМ-11)
на Slovnyk.me
Значення в інших словниках
- заволати — завола́ти дієслово доконаного виду Орфографічний словник української мови
- заволати — -аю, -аєш, док. Почати волати; закричати. || уроч. Звернутися до кого-небудь з проханням, закликом і т. ін. || по кому, розм. Те саме, що заголосити. Великий тлумачний словник сучасної мови
- заволати — Загукати, покликати Словник застарілих та маловживаних слів
- заволати — КРИЧА́ТИ (говорити, вимовляти з криком, дуже голосно розмовляти), РЕПЕТУВА́ТИ розм., ЗІПА́ТИ розм., ЗИ́КАТИ розм., НАДРИВА́ТИСЯ розм., НАДСА́ДЖУВАТИСЯ розм., ГАЛА́КАТИ (ГАЛА́ЙКАТИ) діал., ГАЛАЙКОТА́ТИ (ГАЛАЙКОТІ́ТИ) підсил. діал., ЖЕЛІПА́ТИ діал. Словник синонімів української мови
- заволати — Завола́ти, -ла́ю, -єш гл. 1) Позвать, пригласить. Заволав у шинок на могорич до поради. Полт. Вже ї мати заволала. Гол. III. 67. Ось вам Степана в хату заволала. Черн. у. 2) Воскликнуть, завопить. Тогді жиди рандарі горким голосом заволали. н. п. Словник української мови Грінченка