заквилити

ЗАКВИ́ЛИТИ, лю, лиш, док.

1. неперех. Почати квилити (про людей).

В колисці зо сну заквилила дитина (Вас., І, 1959, 216);

На порозі, пов’язана чорною хусткою, мати обняла обох — сина і мовчазну невістку, — заквилила (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 398);

*Образно. [Єфрем:] Чую в собі я, що відтоді, як зустрівсь з тобою, ..душа моя заквилила і не знає супокою… (Крон., IV, 1959, 358).

2. неперех. Почати видавати жалібні звуки, схожі на крик, стогін (про птахів, звірів).

Заквилила чайка — й разом перенесла його думку на село (Мирний, І, 1949, 172).

3. перех. Почати жалібно співати, оплакуючи кого-небудь.

Потім солому підпалили І плам’я [полум’я] трупи обняло, І вічну пам’ять заквилили, Аж сумно слухати було (Котл., І, 1952, 272).