закови
ЗАКО́ВИ, ів, мн. (одн. і збірн. зако́в, у, ч.), заст., поет. Кайдани, пута.
Сниться мені морок, тюрми та закови (Граб., І, 1959, 253);
А Олексі не вийти, Він лежить у вагоні в закові, Руки й ноги в кайданах, А на вікнах ще й грати дюймові (Забашта, Вибр., 1958, 248);
*Образно. Упадуть важкі зими закови. Простягніть до сонця ви [дерева] гілки, щоб зустріти шумом малиновим молодих визвольників полки (Сос., Вибр., 1944, 152);
// перен. Те, що зв’язує, сковує, гнітить людину.
В заковах живу… і щастя кохання не для мене… і світ знання зачинений (У. Кравч., Вибр., 1958, 251).
Джерело:
Словник української мови (СУМ-11)
на Slovnyk.me