закричати

ЗАКРИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.

1. неперех. Почати кричати; загаласувати, залементувати.

Пані страшно закричала.. і учепилась руками, немов залізними кігтями, у своє добро (Вовчок, І, 1955, 358);

О. Хведор зареготавсь, аж одна дитина закричала спросоння (Н.-Лев., І, 1956, 127);

[Любов:] Мені здавалось, що от-от я мушу чогось закричати не своїм голосом і всіх вжахнути (Л. Укр., II, 1951, 48);

Як тільки в могилу посипались перші грудки землі,.. у нестямі закричали жінки (Скл., Святослав, 1959, 23);

// Почати видавати різкі пронизливі звуки (про птахів, тварин).

Заревли корови по дворах; закричали гуси на плавах (Мирний, І, 1954, 318).

2. перех. і без додатка. Голосно вигукнути.

Трохи-потроху піщани закричали, загвалтували, що вони панові довіку не покоряться (Мирний, І, 1949, 189);

Ми й собі як закричимо «ура», аж наче нас підіймає вгору від того крику (Тют., Вир, 1964, 50);

— На смертний бій, — всі закричали, — Вітчизна нас благословля! (Сос., II, 1958, 488).

◊ Закрича́ти [на] про́бі див. про́бі.

3. неперех., на кого. Почати лаятись, гримати.

[Павло:] Як закричить на мене пан, як затупотить… (Крон., II, 1958, 239).

4. перех., рідко. Змучити криком, лайкою і т. ін.

— Ех, сину, сину, — промовляє докірливо батько, — не кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць — жить не хочеться! (Кос., Новели, 1962, 39).