збочувати

ЗБО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗБО́ЧИТИ, чу, чиш, док.

1. з чого, до чого і без додатка. Сходити, збігати або з’їжджати вбік з дороги, звертати з певного напрямку куди-небудь, до чогось.

Трактор разом з картоплесаджалкою ходив побіля дротини, мов смирний цеповий пес, —не відриваючись, не збочуючи (Руд., Остання шабля, 1959, 365);

Вона знялася з місця й побігла борозною через город, а далі звернула на сукупні городи і трохи збочила із стежки (Н.-Лев., III, 1956, 338);

Коли дійшли до ниви, покритої буйним житом, він збочив до неї (Фр., IV, 1950, 454);

Ідучи в темряві або лісом без стежки, людина мимохіть робить коло і трапляється, що й перетинає свій попередній шлях, хоч їй здається, ніби вона ніде не збочила (Багмут, Опов.., 1959, 40);

// Звертати вбік (про дорогу, річку і т. ін.).

Доріжка то веде рівно, то збочує, потім знову випрямляється (Чендей, Поєдинок, 1962, 183);

// Відхиляти, схиляти вбік що-небудь.

Цуценя.. гучно дзявкотіло. Заллється, подзявкотить, а потім змовкне, почекає, збочивши голівку (Коз., Блискавка, 1962, 62).

2. Звертати розмову, думку на якусь тему, особу, предмет.

— Про що не зайшла б мова зараз, у матері неодмінно думка на Артема збочить (Головко, II, 1957, 576);

Він мінився на виду, вставляв не до речі репліки, щоб збочити на колектив, на розкріпачення жінки, і таки не втримувався й сміявся від дивовижної одвертості виконкомівця (Ле, Міжгір’я, 1953, 223).

3. перен. Відхилятися від правильного або певного напрямку в поведінці, діяльності, поглядах.

Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки (Вас., II, 1959, 91).

◊ Збо́чувати (збо́чити) з доро́ги (шля́ху́, сте́жки і т. ін.) — відхилятися від правильного або певного напрямку в поведінці, діяльності, поглядах.

Вона [Регіна] домагається зміни напрямку [газети].. Та ні! Було б підло збочити з вибраного шляху (Фр., VI, 1951, 259);

Ти [народ] не збочив з ясної дороги, Ти ідеш путями перемоги, Бо тебе, як сонце молоде, Більшовицька партія веде! (Рильський, III, 1961, 75).