зв’янути

ЗВ’Я́НУТИ, ну, неш, док., розм. Те саме, що зав’я́нути.

Травка зв’яне, травка зсохне Коню вороному; Отрутою вода стане Мені, молодому! (Пісні та романси.., II, 1956, 35);

— Вийшла заміж — як за стінку засунулась: змарніла, зв’яла, моя рибочка. А дівчина була — як сонце (Вовчок, І, 1955, 39);

На долині холод стане; Як рослина, й серце зв’яне (Щог., Поезії, 1958, 275);

Зв’яне краса твоя десь під барканами, Ще доконає зима, І незабаром, покрашена ранами, Згинеш під тином сама (Стар., Поет. тв., 1958, 105).