клапоть

КЛА́ПОТЬ, птя, ч.

1. Невелика, незначна частина якоїсь поверхні (поля, лісу тощо).

Улас знайшов супряжичів, спрягався з ними й орав клапоть поля наспіл у сусіда (Н.-Лев., III, 1956, 355);

Вдумливими очима він оглянув сумнеє поле, де сіріли недоорані клапті стерні (Вас., І, 1959, 100);

Пекельний шквал гарматного вогню з лісу здвигнув землю на цьому вузькому клапті оборони (Ле, Право.., 1957, 192).

2. Відрізана або відірвана частина тканини, шкіри, паперу тощо; обривок, шматок.

Тикоцинський поклав на стіл перед королем клапоть полотна (Вітч., 4, 1947, 77);

Клапті афіші тріпотіли, виривалися з рук, щоб умчати за вітром (Ільч., Серце жде, 1939, 236);

— Буде, дівчатонька, чим згадати молодість: ходиш в одній сорочці, поки з хребта по клаптях не спаде (Стельмах, Хліб.., 1959, 283);

// Клубок, пасмо хмари, туману тощо.

Соломія глянула на небо. Поміж очеретяною кунею, що тихо гойдалася вгорі, виднівся клапоть сірих олив’яних хмар (Коцюб., І, 1955, 359);

Над річкою ще клубочились рвані, рожево-бузкові клапті вранішнього туману (Коз., Сальвія, 1959, 231);

// Жмут сіна, соломи тощо.

Кожний хотів мати, до спання хоч клапоть соломи (Кобр., Вибр., 1954, 126);

На дорозі знайшли клапоть свіжого, запашного сіна (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 18).

3. перен., рідко. Уривок розмови, пісні тощо.

Чутке вухо лісовика впіймало клапті тихої розмови (Стельмах, Над Черемошем.., 1952, 107).