маячити

МАЯ́ЧИ́ТИ¹, мая́чу́, мая́чи́ш і МАЯЧІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок. Виднітися, виділятися на фоні чогось; бути видним здалеку, майоріти (у 1 знач.).

[Семен Мельниченко:] На токах тільки де-не-де маячив невеличкий стіжечок, дерева були обголені лютою зимою… (Кроп., І, 1958, 59);

Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю (Тют., Вир, 1964, 5);

Далеко, на краю обрію, ледве виступаючи з вечірньої мли, маячіє місто з вежами (Фр., XVI, 1955, 285);

На полі палахкотіло багаття, що його розклали спритні хлопці, маячіли постаті, чулись голоси (Зар., Світло, 1961, 22);

// З’являтися (час від часу) в полі зору; мелькати.

Між дерев, од стовбура до стовбура перебігаючи, маячили якісь темні, але зовсім виразні й чіткі людські силуети (Смолич, II, 1958, 32);

*Образно. Маячіла невиразна думка, що, може б, варто Дарку частіше панам на очі накидати (Л. Укр., III, 1952, 639);

// Поставати в уяві, ввижатися.

Хоч би маленький шматочок м’яса! Явдоха відчуває — м’ясо відживило б її. Воно маячить перед очима — рум’яне, піджарене… (Донч., III, 1956, 53);

// Мерехтіти в темряві (про джерела світла, небесні світила).

Рябко на панському дворі не спить всю нічку. Коли б тобі на сміх було де видно свічку. Або в селі де на опічку Маячив каганець (Г.-Арт., Байки.., 1958, 49);

Крізь прорізи в хмарах маячив місяць (Скл., Карпати, II, 1954, 209).

МАЯ́ЧИ́ТИ², мая́чу́, мая́чи́ш, недок. Незв’язно, невиразно говорити уві сні або в гарячковому стані; марити (у 3 знач.).

Рука його починає торкати струни на арфі, а голос його, наче голос того, що маячить у сні, промовляє не то співом, не то скаргою (Л. Укр., II, 1951, 144);

У такому стані [гарячки] говорив [Степан] щось незрозуміле, маячив (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 79);

// Перебувати в стані напівзабуття.

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me

маячити

Значення в інших словниках