мертво

МЕ́РТВО. Присл. до ме́ртвий.

Хто чесно бивсь, — згада сім’я, Хто мертво ліг, — спом’янем (Мал., Звенигора, 1959, 116);

Збентежений Бопре хотів був підвестись і не міг: бідолашний француз був мертво п’яний (Пушкін, Капіт. дочка, перекл. за ред. Хуторяна, 1949, 11);

В кутку, під образами, блимала мертво лампадка (Коцюб., II, 1955, 367);

Руїни просвічувались крізь густе плетиво обгорілих садів, що мертво застигли край дороги (Кучер, Голод, 1961, 332);

Тихо усюди, аж мертво тихо (Мирний, І, 1954, 309);

Телефон мертво мовчав (Ле і Лев., Півд. захід, 1950, 292);

// у знач. присудк. сл.

Надворі було тихо, мертво… (Н.-Лев., III, 1956, 142).