негарно

НЕГА́РНО.

1. Присл. до нега́рний.

Катеринине лице негарно видовжилось (Вільде, Опов., 1954, 18);

Наталя жалілася йому далі, що вся челядь її не любить, зовуть приблудою; дражнять її негарно (Вас., II, 1959, 57);

— Ти пам’ятаєш, — сам я мало думав про велике, й говорив я негарно й жартував часом нерозумно (Довж., І, 1958, 350);

// у знач. присудк. сл.

— Господи, як я ненавиджу ці зморшки! — подумав він уголос і важко зітхнув. — Як це негарно… Жахливо (Довж., І, 1958, 495).

2. у знач. присудк. сл. Неприємно, прикро, соромно.

Не пожалував він її, а стало йому якось уразливо, негарно: вона чого плаче, дитина нерозумна? (Вовчок, І, 1955, 148);

Негарно Мирону стало, що його зять такий: закручувати чужі гроші вмів, а оддавати не вміє (Григ., Вибр., 1959, 231);

// Непристойно, некрасиво, не годиться.

[Маня:] О, то негарно — так водити за ніс своїх приятелів! (Фр., IX, 1952, 10);

Дратують мене оті "парочки", заздрісно стає хоч і чую, що це негарно, що недобре нарікати на свою долю (Коцюб., III, 1956, 134);

// Незручно.

Він кілька разів поривався встати й піти, але кожного разу згадував, що це негарно, — і продовжував сидіти (Ткач, Плем’я.., 1961, 174).