подітися

ПОДІ́ТИСЯ, і́нуся, і́нешся; наказ. сп. поді́нься; док. Те саме, що ді́тися.

В селі не бачили й не чули, Де вона [княжна] поділась (Шевч., II, 1963, 34);

Якось глянула [Хима] в чисту воду, та й не пізнала самої себе.. — Чи се я? де ж моя краса дівоча поділася? (Вовчок, І, 1955, 52);

В Антона де й старість поділася, як рукою її зняло (Чорн., Визвол. земля, 1959, 137);

Один бурлака вглядів одчинені двері, догадавсь, де подівся Бжозовський, і почав дертись по дверях на горище (Н.-Лев., II, 1956, 203);

Раптом винирнув ізнизу, з-за кущів.., жандарм, що так і в’ївсь: — Біг тут старець? де подівсь? (Тич., II, 1957, 28);

Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? (Шевч., І, 1963, 23);

Марія ще не знала, куди їй подітися проти ночі, не думала, що буде робити завтра (Кучер, Чорноморці, 1956, 103).

◊ Не зна́ти, куди́ (де) поді́тися [від сму́тку, со́рому, збенте́ження і т. ін.] — дуже переживати, хвилюватися (від смутку, сорому, збентеження і т. ін.).

Першу зиму Олені було так тяжко і так сумно, що вона не знала, куди подітися (Тют., Вир, 1964, 23);

Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він встидався, як дівчина (Стеф., І, 1949, 164);

Батько викликав сина і так присоромив його, що той не знав, куди подітись (Рад. Укр., 8.IX 1950, 2);

Ні́де (ні́куди, нема́ куди́) поді́тися — те саме, що Ні́де (ні́куди, нема́ куди́) ді́тися ( див. діва́тися).