пожувати

ПОЖУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док.

1. перех. і без додатка. Док. до жува́ти 1, 2.

Укинула Пріська ложку каші в рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася (Мирний, III, 1954, 47);

Старий пожував ягоду й сплюнув (Довж., І, 1958, 460);

Гості випили по чарці, пожували чорного хліба й засмутились (Н.-Лев., III, 1956, 123);

— Стояв я.. під деревом і думаю… дай… сухарика пожую (Тют., Вир, 1964, 497);

*Образно. [Пилип:] З путящої балачки, то й ми [мужики] дещо розжовуємо. [Свирид:] Таки як добре пожуєш, то й розсмакуєш… (Кроп., II, 1958, 15);

*У порівн. — Оце тисяча [карбованців] обстрьопаними, старими бумажками… Та й заялозили ж їх діди та баби! Неначе в роті пожували (Н.-Лев., III, 1956, 385).

2. перех. і неперех. Жувати якийсь час.

Іван підбіг, приклав портрет до стіни, а Каленик, пожувавши ще трохи, вийняв хліб з рота і приліпив (Коцюб., II, 1955, 196);

// Взявши що-небудь у зуби, зробити кілька жувальних рухів.

— Що чувати, що видати у вашій конюшні? — спитав Перегуда. Захар пожував сиві вуса, підвів на нього очі: — Погано (Кучер, Прощай.., 1957, 275);

Бова нервово пожував.. тонкі губи (Ткач, Арена, 1960, 142);

// у сполуч. із сл. губами, ротом. Зробити кілька рухів губами, ротом, як під час жування.

Дід підвів незрячі очі, пожував губами і вдарив по струнах (Тулуб, Людолови, І, 1957, 47);

Спробувала [Уляна] пожувати ротом, але біль скував щелепи (Ле, Право.., 1957, 138).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me

пожувати

Значення в інших словниках