пожувати

ПОЖУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док.

1. що і без прям. дод. Док. до жува́ти 1, 2.

Укинула Пріська ложку каші в рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася (Панас Мирний);

Старий пожував ягоду й сплюнув (О. Довженко);

Гості випили по чарці, пожували чорного хліба й засмутились (І. Нечуй-Левицький);

– Стояв я .. під деревом і думаю... дай... сухарика пожую (Григорій Тютюнник);

* Образно. [Пилип:] З путящої балачки, то й ми [мужики] дещо розжовуємо. [Свирид:] Таки як добре пожуєш, то й розсмакуєш... (М. Кропивницький);

* У порівн. Оце тисяча [карбованців] обстрьопаними, старими бумажками... Та й заялозили ж їх діди та баби! Неначе в роті пожували (І. Нечуй-Левицький).

2. що і без дод. Жувати якийсь час.

Іван підбіг, приклав портрет до стіни, а Каленик, пожувавши ще трохи, вийняв хліб з рота і приліпив (М. Коцюбинський);

// Взявши що-небудь у зуби, зробити кілька жувальних рухів.

– Що чувати, що видати у вашій конюшні? – спитав Перегуда. Захар пожував сиві вуса, підвів на нього очі: – Погано (В. Кучер);

Бова нервово пожував .. тонкі губи (Д. Ткач);

// чим, у сполуч. зі сл. губами, ротом. Зробити кілька рухів губами, ротом, як під час жування.

Дід підвів незрячі очі, пожував губами і вдарив по струнах (З. Тулуб);

Спробувала [Уляна] пожувати ротом, але біль скував щелепи (Іван Ле).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

пожувати

Значення в інших словниках