порішати

ПОРІША́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., ПОРІШИ́ТИ, шу́, ши́ш, док., розм.

1. неперех., на чому, з інфін., також із спол. що. Приймати яке-небудь рішення, доходити до якогось висновку; вирішувати.

— Не буду я нічого казати! — думаю і порішаю собі (Вовчок, VI, 1956, 242);

Про Андрія забули й думати на селі: порішили, що він загинув де-небудь у тюрмі, чи що… (Коцюб., І, 1955, 449);

Порішили в неділю сходить до Кочури (Тесл., Вибр., 1950, 113);

На тому й порішила «Ганза» — спілка німецьких купців: не пускати німецьких майстрів до Москви (Ів., Таємниця, 1959, 173).

2. тільки док., неперех., з чим. Завершити яку-небудь справу.

Філософи новітні.. Давно вже порішили З питанням мудрим сим (Л. Укр., І, 1951, 36);

Цієї зими пізно порішили з молотьбою (Сміл., Зустрічі, 1936, 225);

// Покласти край чомусь, покінчити з чим-небудь.

Лежить [брат], дивлячись очима, закинувши руки під голову, мов порішивши вже з усіми нудними докучними думками навіки (Вовчок, І, 1955, 321).

3. тільки док., перех. Позбавити життя, убити.

Ножем порішив він звіра і почав в’язати ще теплі лапи (Тулуб, Людолови, II, 1957, 324);

— В Заливанщині дядьки помічника пристава і двох урядників порішили (Стельмах, І, 1962, 624);

Дивом-дивиною було те, що її досі не порішила куля чи не підтяла шабля якого-небудь бузувіра (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 392).

Поріши́ти з собо́ю; Поріши́ти себе́ — покінчити життя самогубством; накласти на себе руки.

— Чи довго ще мені мучитись? Чи не краще відразу порішити з собою? (Мирний, IV, 1955, 173);

[Катерина:] Григор її наруги не знесе — я знаю. Він же гордий — порішить він і себе, і Мотрю (Голов., Драми, 1958, 380).

ПОРІША́ТИ², а́ю, а́єш, док., перех., розм. Розв’язати задачі, приклади і т. ін.

— Візьми-но, дочко, якийсь клапоть паперу і порішай мені задачки (Стельмах, I, 1962, 380).