прогомоніти

ПРОГОМОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, док.

1. Гомоніти якийсь час.

Паніматці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та нездужала, то й пішла собі (Свидн., Люборацькі, 1955, 85);

Тієї неспокійної ночі вони так і прогомоніли до самого ранку (Чорн., Потік.., 1956, 121).

2. Док. до гомоні́ти 1.

— Совість… совість… — глухо прогомонів він (Стор., І, 1957, 338);

— Що за чортовиння! — прогомонів мій друг. — Ти розумієш, з боків і не просунеш веслом — твердо, а спереду вільно. Мабуть, вузесенький рівчачок (Досв., Вибр., 1959, 408);

*Образно. Відновлена весна прогомонить гаями (Зеров, Вибр., 1966, 270).