1. Словник української мови в 11 томах

сполучник

СПОЛУ́ЧНИК, а, ч.

1. рідко. Те, що єднає, об’єднує кого-, що-небудь.

Українська народна поезія є сильним сполучником усіх тридцяти мільйонів українського народу (Муз. праці, 1970, 246).

2. грам. Службова незмінна частина мови, яка служить для поєднання слів і речень у синтаксичне ціле.

Сполучник (і, а, але, проте, причому) — вживається для утворення сурядних словосполучень і для поєднання сурядних та підрядних речень (Сучасна укр. літ. м., II, 1969, 26).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. сполучник — сполу́чник іменник чоловічого роду Орфографічний словник української мови
  2. сполучник — [споулучниек] -ка, м. (на) -ку, мн. -кие, -к'іў Орфоепічний словник української мови
  3. сполучник — -а, ч. 1》 рідко. Те, що єднає, об'єднує кого-, що-небудь. 2》 грам. Службова незмінна частина мови, яка служить для поєднання слів і речень у синтаксичне ціле. Великий тлумачний словник сучасної мови
  4. сполучник — СПОЛУ́ЧНИК, а, ч. лінгв. Незмінне службове слово, яке виражає синтаксичні зв'язки речень або слів. За походженням сполучники поділяють на непохідні і похідні (з навч. літ.). △ (1) Протиста́вний сполу́чник лінгв. Словник української мови у 20 томах
  5. сполучник — Службова частина мови, яка оформлює синтаксичні зв'язки речень та синтаксичні зв'язки слів (і, та, але, проте, хоча та ін.). Універсальний словник-енциклопедія
  6. сполучник — Сполу́чник, -ка; -ники, -ків Правописний словник Голоскевича (1929 р.)