тьху

ТЬХУ, ТЬХУ-ТЬХУ́, рідко ТЬФУ, ТЬФУ-ТЬФУ́, виг.

1. Звуконаслідування, що відтворює звук при плюванні.

— Згинь, сатано! Щезни! Пропади… Тьфу! Тьфу! Тьфу! — спльовувала баба Горпиниха (Мирний, IV, 1955, 376);

Яшко постояв, подумав і пішов пити… Плювався згодом: — Не вода, помиї якісь. Тьху! (Головко, І, 1957, 170);

— От, сину, здається, щастя само пливе в твої руки. Тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити! (Стельмах, І, 1962, 532);

— При здоров’ї ви, бачу, дівчата, при красі!.. Тьху-тьху, хоча б не наврочити часом, — весело сказав прикажчик (Гончар, Таврія, 1952, 103).

2. розм. Уживається як присудок за знач. тьху́кати і тьфу́кати.

— Тьху, тьху, тьху! Тричі тьху на твою землю! (Коцюб., II, 1955, 11).

3. розм. Уживається для вираження здивування, незадоволення, досади і т. ін.

— Тьху! Бий вас сила божа! — крикнуло скілько разом людей. — Тілько ранок згаяли! (Мирний, І, 1954, 260);

Присниться ж таке.. Тьфу!… (Коцюб., І, 1955, 162);

[Молодиця:] Тьфу ти, нечиста, сила! Злякав — насилу на ногах вдержалася (Вас., III, 1960, 25).

4. у знач. присудк. сл., розм. Уживається для негативної характеристики кого-, чого-небудь.

— Казав.., що добра чихонь [чехоня], аж вона — тьфу! — випльовуючи, мовив Яків (Мирний, І, 1954, 297);

— І хвалилися [варяги], що їхній бог найсильніший.., а наші боги — то просто тьфу! (Загреб., Диво, 1968, 112).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me