утямки

УТЯ́МКИ (ВТЯ́МКИ), присл., розм. 1: ♦ Взя́ти втя́мки:

а) зрозуміти.

Жінка Гельє та двоє дорослих синів його не могли взяти втямки, чому такий працьовитий чоловік кинув роботу (Коцюб., III, 1956, 8);

— Щось я втямки не візьму. Так чого ж, вибачай, чоловіче, ти йшов сюди? (Скл., Карпати, II, 1954, 353);

б) запам’ятати.

— Все це мусите назавжди взяти втямки та й тримати голову високо (Гончар, III, 1959, 326);

Да́тися (врі́затися) втя́мки —запам’ятатися.

— Ми живемо в Лубнах.., — обізвалась Мавра. — Щось ви мені невтямки, хоч я знаю багато людей в Лубнах, — сказав Єремія. — Бо ми маленькі людці, то тим вашій милості, князю, і не далися втямки, — сказала Тодозя й засміялась (Н.-Лев., VII, 1966, 101);

А солов’ї!! Щось неймовірне! Особливо мені врізався втямки один (Вишня, II, 1956, 141).

2. кому, у знач. присудк. сл. Зрозуміло.

— Постояв я трохи, постояв, а потім подрався далі, а куди, й сам не знаю, тільки втямки мені, що переді мною вже не гора, а стіна (Тют., Вир, 1964, 17);

Тепер Сашкові втямки, чого це внадився до батька останнім часом якийсь невідомий зайда (Смолич, V, 1959, 24);

// Пам’ятається, не забувається.

— А вам, Олимпські зубоскалки,.. Березової дам припарки, Що довго буде вам втямки (Котл., І, 1952, 242);

Послухай, Грицьку, лиш! чи це тобі втямки, Як зійдуться було до тебе парубки, А ти було й звелиш граматку їм читати (Г.-Арт., Байки.., 1958, 46).