цок

ЦОК, ЦОК-ЦО́К, виг., розм.

1. Звуконаслідування, що означає цокання.

Після служби божої Хима наблизилася до карнавки, нешвидко добула з ганчірки п’яти-злотник, потримала його в руці й укинула в карнавку. — Цок! (Коцюб., І, 1955, 95);

Цок! — патрон був учбовий (Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 47);

«Цок-цок, цок-цок», цокали ходики в напруженій тиші (Головко, II, 1957, 633).

2. Уживається як присудок за знач. цо́кати¹ і цо́кнути.

[Малоштан:] Чую, лопата — цок! Отак — цок… хрусь… Що воно за знак, добродію Чирво Козирю? (Мик., І, 1957, 84);

Біжить [Параска], проклята, прудка, як коза, а порожні відра цок та цок об коромисло (Н.-Лев., II. 1956, 22);

Тут хвись! шабельки засвистіли, Цок-цок! — і іскри полетіли (Котл., I,, 1952, 291);

— Раптом знову у шибку: цок-цок… (С. Ол., Вибр., 1959, 108);

До того йому муляє ногу, заважає бігти ще дужче, бігти так, щоб не чути пострілів,— а вони ззаду — цок, цок! — один по одному (Мик., II, 1957, 305);

Я замикаю кімнату, вішаю ключ на гвіздочок біля входу, швидко збігаю вниз. Цок, цок по сходах (Чаб., За півгодини.., 1963, 13).