цідити

ЦІДИ́ТИ, джу́, ди́ш, недок.

1. перех. Пропускати рідину через що-небудь (сито, полотно, сітку і т. ін.) для очищення.

Що в середу корову доїла, А в суботу молоко цідила (Чуб., V, 1874, 92);

Малу Надійку час саме до сну вкладати. Тож Мотря, перед сном, цідила їй свіжого молочка, принесеного від сусідки (Коз., Листи.., 1967, 80);

Промиті розмочені гриби варять разом з морквою і коренем петрушки до готовності.. Відвар цідять, а гриби дрібно січуть (Укр. страви, 1957, 91);

// Пропускати світло, повітря і т. ін.

Тьмяно в халупці. Цідять морок маленькі вікна (Коцюб., II, 1955, 32);

Густі портьєри ловлять осінній день і скупо цідять у кімнату рожеве світло (Ю. Бедзик, Альма матер, 1964, 67);

Легесенький вітрець, що цідив повітря крізь одяг, просто заморожував (Трубл., І, 1955, 49).

2. перех. і неперех. Наливати через вузький отвір так, щоб рідина лилася тонким струменем.

Ася, як той алхімік, підходила до барил і барилець, застромляла гумку і, потягши ротом у кінчик, цідила вино в сулії (Досв., Вибр., 1959, 423);

Обережно і пильно кривить [Лукаш] очима на склянку, в яку до мірки наливає царську веселуху. Збоку можна подумати, що чоловік скупо цідить в посудину не горілку, а краплини свого здоров’я (Стельмах, І, 1962, 184);

// Текти невеликим струменем (струменями).

Тільки видно, як десь внизу, під горою, синіє тиха Снов, ліниво цідить свою воду через вузеньке горлечко річища (Збан., Доля, 1961, 5);

Громаддя хмар цідили на землю холодну мжичку (М. Ол., Леся, 1960, 26);

// Зливати рідину з якогось надрізу, точити кров з рани і т. ін.

Часто він дивував старих і бувалих мисливців тим, що, перерізавши тварині горло, не цідив димлячу кров у жерстяну кружку, а пив прямо з горла тварини (Тют., Вир, 1964, 416);

*Образно. Будяки понад дорогою цідили малиновий сік (Тют., Вир, 1964, 326);

// перен. Слабо світити.

Осінній день сунеться поволі, сіре небо цідить бліде світло (Коцюб., І, 1955, 367);

Пасажир.. прихилився плечем до стовпа з ліхтарем угорі, що цідив у туман ріденьке, мов сирівець, світло (Мушк., Серце.., 1962, 5).

♦ Ціди́ти кров (рі́ки кро́ві) — убивати людей.

Навіть не віриться, що є іще війни на землі, що нелюдська злоба в останніх корчах цідить ріки людської крові (Стельмах, II, 1962, 26).

3. неперех. Сильно, безперервно текти, лити.

— А було то восени, дощ зимний цідив, як з ведра [відра] (Фр., VIII, 1952, 159);

Хоч з плеча його ще цідила кров, князь знову сидів на коні, їхав вперед, а за ним крокували вої (Скл., Святослав, 1959, 607).

4. перех. Ковтати рідину, повільно пропускаючи її крізь зуби.

Усі їли мовчки. Шестірний цідив юшечку (Мирний, І, 1954, 334);

*Образно. Безсилий, бивсь об скелі він [Дніпро] В передчуванні згуби, І хвиль вали поміж руїн Цідив, немов крізь зуби… (Перв., II, 1958, 249);

// розм. Повільно пити (спиртні напої).

Стальський ще раз узявся за фляшку [фляжку] і поти цідив, поки не спорожнив її всю (Фр., VII, 1951, 420);

— Постривайте ж, вип’ю для сміливості, щоб голосу набратись,— сказала баба, цідячи ром через зуби (Н.-Лев., III, 1956, 114);

Пан Ромер з Самійлом край столу сидять І цідять із пляшки дешеве (Сам., І, 1958, 159).

5. перех. і без додатка, розм. Говорити неохоче, недбало.

Хома дивиться мовчки, потому цідить до нього.., наче межи очі плює: —Хам ти… Червак… (Коцюб., II, 1955, 56);

Кемпер швидко множив, не забуваючи притому слухати цокотняву привітних жінок і зверхньо покивувати головою і цідити своє «є, є» (Загреб., Шепіт, 1966, 357).

♦ Крізь зу́би ціди́ти див. зуб;

Ціди́ти [слова́]; Ціди́ти сло́во за сло́вом (по сло́ву) — говорити повільно, неквапно, розтягуючи слова.

— Хто? — здивувався Остап.— Та той Мартин, —з награною злістю цідив Гулька (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 137);

— А ти це чого голос підняв, начебто правда на твоєму боці? Совість заговорила? — цідив слова Мірошниченко (Стельмах, II, 1962, 377);

Обидві вони цідили слово за словом з таким тоном, неначе на ввесь світ промовляли якісь закони доброго розуму і високої вподоби (Н.-Лев., І, 1956, 185);

Він неохоче відповів: — Яка вже там робота? Копаюсь у ямі. Працюю в котловані гідростанції. Та я тут недавно. Приїхав трохи підробити,— цідив, як крапельки, слово по слову, ніби йому було важко говорити (Коцюба, Нові береги, 1959, 96).