чому

ЧОМУ́.

1. займ. див. що¹.

2. присл. Уживається на початку речення, в якому міститься запитання про причину або мету чого-небудь.

— Чому не йдеш заміж, Олесю? — питає стара тітка (Вовчок, І, 1955, 22);

Всі гуляють. А де ж Гонта? Чом він не гуляє? Чому не п’є з козаками? Чому не співає? (Шевч., І, 1963, 136);

— Товаришу сержант!.. Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд? (Гончар, III, 1959, 8);

// у знач. сполучного сл. Приєднує підрядні додаткові речення.

Соломія докоряла йому, чому він не виходить на улицю гуляти. Роман обіцяв вийти на улицю того-таки вечора (Н.-Лев., VI, 1966, 313);

Шукав за вікнами любов серед людей і в гаї. Чому ж до тебе я прийшов — і сам того не знаю (Сос., І, 1957, 133);

// у сполуч. з підсил. част. б(би), ж. Уживається для увиразнення того, про що запитується в реченні.

[Люцій:] Що, твоє сумління чисте? [Парвус:] Чому ж би ні? (Л. Укр., II, 1951, 435);

Хіба поїхати до Криворівні? Чому б ні? (Коцюб., III, 1956, 306);

// Уживається як питальне слово.

— Приходь же, парубче, картоплю їсти. Ждатиму,— посміхається вчитель. — Не встигну, певне.— Чому? (Стельмах, І, 1962, 255);

— Сьогодні не будете вчитись,— сумно сказав я їм.— Чому? Хіба сьогодні свято? — Ні… Ваш учитель помер… (Хотк., I, 1966, 135).