шумно

ШУ́МНО. Присл. до шу́мний¹.

Шумно гнала бистра хвиля, Клекотів Черемош під скалою (Фр., XIII, 1954, 340);

Лише берези шумно та ласкаво Шуміли над безладним полем бою (Рильський, III, 1961, 172);

Вона все робила шумно — бахкала дверима, гупала каблуками (Коп., Вибр., 1953, 534);

Шумно в кімнату зухвалі зайшли женихи й посідали (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 32);

Матюха галантно розкланювався з дамами.. Шумно тиснув руки чоловікам (Головко, II, 1957, 44);

Вона ридала, немов дитя,— гірко і шумно (Баш, Надія, 1960, 159);

// у знач. присудк. сл.

Тут так шумно, так весело, що не хочеться знати щось о часі (Хотк., II, 1966, 419).