шу-шу

ШУ-ШУ́, ШУ-ШУ-ШУ́, виг., розм. Уживається як присудок за знач. шушу́кати.

— Цить,-каже Кум,-я не збрешу; Не торохти, сховай слова завзяті; Скажу я нищечком, бо піч у хаті… — Той ухо прихилив, а Кум шу-шу, шу-шу… (Гл., Вибр., 1957, 181);

Натовп, як очерет од вітру перед бурею: шу-шу, гу-гу-гу… (М. Куліш, П’єси, 1960, 164);

Після сніданку розташувалися діти на вчення. Стьопа, Петро, Омелько сиділи поруч. Докупи збилися й щось про себе — шу-шу-шу… (Головко, І, 1957, 188).