бурмотати

БЕЛЬКОТА́ТИ (БЕЛЬКОТІ́ТИ) (нерозбірливо, безладно, плутано говорити), ЖЕБОНІ́ТИ розм., ЛЕБЕДІ́ТИ діал.; ЛЕПЕТА́ТИ (звичайно про дітей); ЛОПОТА́ТИ (ЛОПОТІ́ТИ) розм. (говорити неясно й поспішно); ВАРНЯ́КАТИ вульг., ВЕРЗЯ́КАТИ вульг. (звичайно про п'яних). Перехиливши з покорою набік голову та витріщивши на Замфіра перелякані благаючі очі, він невиразно белькотав: — То не я... Я нічого не винен... (М. Коцюбинський); — Амітафу! Амітафу! — жебоніла беззубим ротом старенька, а сама не зводила добрих, жалісливих очей з внучки (Ю. Збанацький); — Не плачте, мамочко! Не плачте! — лепетала вона своїм нетвердим язичком (Панас Мирний); — І Сина, і Святого Духа... — Текля лопотіла, вклонялася, присідала, підіймаючи ікону над головою (Ю. Смолич); Здивовані прохожі зупиняються і довго дивляться мені вслід. Вони й справді, мабуть, мають мене за божевільного. Йде вулицею якась потороча, розмахує кулаками і щось варнякає (П. Колесник); Пізно вночі притягсь він додому і п'яно реготався та верзякав (П. Тичина). — Пор. бурмота́ти, 1. говори́ти, 2. говори́ти.

БУРМОТА́ТИ (БУРМОТІ́ТИ) (говорити тихо і невиразно, нерозбірливо), БУРКОТА́ТИ (БУРКОТІ́ТИ) розм., БУРЧА́ТИ розм., МИ́МРИТИ розм., ХАРАМА́РКАТИ (ХАМА́РКАТИ) розм. рідше; МУРМОТА́ТИ (МУРМОТІ́ТИ) розм., МУРКОТА́ТИ (МУРКОТІ́ТИ) розм., МУРЧА́ТИ розм. (приглушено й одноманітно); БУ́РКАТИ розм., МИ́РКАТИ розм., МУ́РКАТИ розм., МУГИ́КАТИ розм. (уривчасто, час від часу; БУБОНІ́ТИ (БУБНІ́ТИ) розм., БУБОТА́ТИ (БУБОТІ́ТИ) розм. рідше (глухо й одноманітно повторюючи що-небудь). — Док.: пробурмота́ти (пробурмоті́ти), пробуркота́ти (пробуркоті́ти), пробурча́ти, проми́мрити, прохарама́ркати (прохама́ркати), промурмота́ти (промурмоті́ти), промуркота́ти (промуркоті́ти), промурча́ти, бу́ркнути, ми́ркнути, му́ркнути, муги́кнути, пробубоні́ти (пробубні́ти), пробубота́ти (пробуботі́ти). Довбня сердитий ходив поза школярами й плювався, бурмочучи собі під ніс (Панас Мирний); Чоловічий голос щось буркотить та буркотить, а жіночий озветься словом та й пустить срібний сміх на дорогу (М. Стельмах); Гапка й собі бурчала щось під носом (І. Франко); — Дуже радий, дуже радий! — мимрив лисий, тискаючи руку Ясочці (С. Васильченко); — Читай уважно, з толком, а не скачи, як дяк твій харамаркає (Г.Косинка); — А ти той... бідовий. Їй-бо, це мені до душі. А то пришлють недоріку, зайде до сільради — не директор, а прохач. Хамаркає щось під носа (Ю. Збанацький); Наталя спросоння важко схлипує, перевертається на другий бік, щось мурмоче невиразне (Ю. Збанацький); Рахуючи, Клава муркотить щось собі під ніс (Я. Стецюк); — Говори, Тучинський, не мурчи. Нічого поглядати на мене (О. Досвітній); Мотя тільки іноді сердито буркала йому на відповідь якесь слово (В. Козаченко); Козаков, розглядаючи їх (документи), удавав, що цілком у них розуміється. — Так, так... Умгу, — суворо миркав він у документи (О. Гончар); — Дивлю́ся, витріщившись, на дошку та муркаю щось таке, чого і сам не тямлю (І. Рябокляч); Один ксьондз тихо бубонів молитви, вряди-годи ворушивсь і наводив на всіх ще більший спокій (І. Нечуй-Левицький); За дверима асистентської все бубніли два голоси, перебиваючи один одного (Ю. Смолич). — Пор. белькота́ти, 1. бурча́ти, 2. говори́ти.

БУРЧА́ТИ розм. (сердито, докучливо і звичайно неголосно висловлювати своє невдоволення), БУРКОТА́ТИ (БУРКОТІ́ТИ) розм., ВОРКОТА́ТИ (ВОРКОТІ́ТИ) розм. рідше; БУ́РКАТИ розм., МИ́РКАТИ розм. (уривчасто, час від часу). — Док.: пробурча́ти, пробуркота́ти (пробуркоті́ти), проворкота́ти (проворкоті́ти), бу́ркнути, ми́ркнути, во́ркнути. Старий заохкав і почав бурчати і лаяти сина за неповороткість (З. Тулуб); До кухні заходить із свічкою якийсь дідок, вороже дивиться на мене, щось невдоволено буркотить і йде собі (Д. Бузько); Рабиня (йде воркотячи) (Леся Українка); — Тьфу на таку собачу службу! — воркотів жандарм, хусткою обтираючи вуси, з котрих капотіла дощова вода (І. Франко); — Мовчала б, коли сказати не вмієш, — буркнув сердито Карпо Петрович (М. Коцюбинський). — Пор. бурмота́ти.

ГОВОРИ́ТИ (передавати словами думки, почуття тощо, повідомляти про щось), КАЗА́ТИ, ПРОМОВЛЯ́ТИ, ПРОКА́ЗУВАТИ, ВИМОВЛЯ́ТИ, БАЛА́КАТИ, МО́ВИТИ, МОВЛЯ́ТИ заст., ПОВІДА́ТИ заст., ПРОРІКА́ТИ поет., РЕКТИ́ заст., поет., БА́ЯТИ фольк., ДЕ́ЙКАТИ діал.; ВІЩА́ТИ заст., уроч. (щось значне, важливе); ГА́ВКАТИ вульг. (стосовно людини, яку зневажають); ТЯГТИ́, ТЯГНУ́ТИ (повільно, протяжно); ЦІДИ́ТИ розм., ВИЦІ́ДЖУВАТИ розм. (неохоче, недбало); ПРОЦІ́ДЖУВАТИ розм. (перев. із сл. крізь зуби — повільно); КАРБУВА́ТИ, ЧЕКА́НИТИ (перев. із сл. слово, речення тощо — чітко, роздільно); РУБА́ТИ розм. (різко); ГРИМІ́ТИ розм. (голосно, басом); ГАРЧА́ТИ зневажл. (сердито, невдоволено); ВИДА́ВЛЮВАТИ, ВИДУ́ШУВАТИ, ВИТИСКА́ТИ, ВИТИ́СКУВАТИ (перев. із сл. із себе — через силу, переборюючи якесь почуття тощо); ХРИПІ́ТИ (хрипким голосом); СКРИПІ́ТИ розм. (різким, неприємним голосом); СТОГНА́ТИ (жалібно, зі стогоном); ХЛИ́ПАТИ розм. (із схлипуванням); СИЧА́ТИ (з присвистом, а також здавленим від люті голосом); ШИПІ́ТИ розм. (вживаючи шиплячі звуки замість свистячих або притишеним, здавленим голосом). Я говорив так довго й щиро, що воєнком мені повірив, сказав, що буде з мене толк (В. Сосюра); Або розумне казать, або зовсім мовчать (прислів'я); — Бачите, як в житті заведено: що кому дошкуля, той про те й промовля (Григорій Тютюнник); — Я теж москвич, — тихо проказує капітан (А. Хижняк); — Марусю, біжи додому, біжи хутенько, рибочко! — вимовляє Михайло потихесечку (Марко Вовчок); — Чи правда, що ото балакають? (А. Головко); А третій не мовив нічого: Він мовити красно не міг (В. Самійленко); До часу глек, — мовляв один розумний лях, — До часу, голубе, нам глечик носить воду (П. Гулак-Артемовський); — Як же я верну зі школи без кожуха? — повідає хлопець (І. Франко);І надійшовши, дід прорік: "Ти змій і гор-дий чоловік..." (М. Драй-Хмара); І плаче, плаче Ярославна в Путивлі городі й рече: — Вітрило-вітре, господине! Нащо ти вієш..? (Т. Шевченко); Що говорять, то й виговорять. — Що бають, то й вибають (М. Номис); Дейкають, що через них і нам життя не стало (П. Панч); (Печериця:) Балакайте! Он Христос, коли про братолюбіє віщав, скільки з того часу віків пройшло, а ми й досі того братолюбія шукаємо (Панас Мирний); — Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала, — кричала Мотря до Мелашки (І. Нечуй-Левицький); — Я теж тут не гуляв, сину, — тяг він по-старечому (Ю. Збанацький); — Та я тут недавно. Приїхав трохи підробити, — цідив, як крапельки, слово по слову, ніби йому було важко говорити (Г. Коцюба); Маєвський не говорив, а зневажливо виціджував слова (Ю. Шовкопляс); — Припізнились, припізнились, пора, хлопці, в ліс, — занепокоєно проціджує (Гнат) крізь загущені вуса й бороду неквапні слова (М. Стельмах); — Що таке війна, я знаю. Мабуть, не гірш, ніж ти, — карбуючи кожне коротке речення, заговорила Галина (О. Копиленко); — Демонстрацію ліквідовано, сер, — сухо чеканить він (В. Собко); Насупленими очима нікуди мовби не дивився й рубав: — Ми телеграфували в ЦК спілки (І. Ле); — Негарчи. Справлю і собі, і тобі (чоботи) (М. Стельмах); — Ти тепер найстарший у громаді, — гримів Степан. — Що ти скажеш, так має бути (Лесь Мартович); А Масло повчає і повчає... Він лукаво підхихикує і хриплим голосом скрипить і скрипить (А. Хижняк); — Ви... ви... — хрипить пан Микола, — ви не гнівайтесь на мене (М. Коцюбинський); Степура важко видавлював з себе товстими, ніби обвареними губами: — Бомбили вночі Київ, Севастополь і ще якісь міста... (О. Гончар); — Я не знаю, про що ви говорите, Ольго Матвіївно, — нарешті видушує з себе Федір (Д. Ткач); Парубок.. ледь витискує з себе "добривечір" (М. Стельмах); — Орли сини мої, орли! — стогнав старий Чиж (О. Довженко); І стала (Венера) хлипать перед ним: "Чим пред тобою, милий тату, Син заслужив таку мій плату?.." (І. Котляревський); Мати.. сичить: — Я тебе питаю, де ти до цього часу сиділа? (Ірина Вільде); — Посватав! узяв добро! — шипіла вона з кривим усміхом (М. Коцюбинський). — Пор. 1. базі́кати, баси́ти, белькота́ти, 1. бо́вкнути, бурмота́ти, верзти́, 1. вимовля́ти, 1. повто́рювати, сказа́ти, 2. торохті́ти, шепеля́вити.