деренчати

БРЯЖЧА́ТИ (про металеві, скляні і под. предмети — утворювати при ударах дзвінкі й сильні, різкі, але короткі звуки; викликати такі звуки, ударяючи по металевих і под. предметах або трусячи ними); БРЯ́ЗКАТИ, ВИБРЯ́ЗКУВАТИ підсил., БРЯЗКОТА́ТИ (БРЯЗКОТІ́ТИ) підсил. розм. (час від часу або уривчасто); БРИНЬЧА́ТИ розм. (про слабший звук); ДЗВЯ́КАТИ, ДЗО́РКАТИ зах. (про дзвінкіший, різкіший звук). У контору Григір ніколи не приходив із пустими кишенями; в них завжди щось бряжчало і подзенькувало: або гайки, знайдені десь на подвір'ї, або гвіздки, або якісь іржаві старі ключі (Григорій Тютюнник); Зло брехав у дворі вовкодав, борсався, бряжчав ланцюгом (Н. Рибак); За стіною, де була заводська їдальня, брязкали, миючи посуд, чулися різкі, стомлені голоси жінок... (Є. Гуцало); Грім гоготав на увесь світ, качались стіни хати, оселя лущала, і брязкотіли шибки у вікнах (Панас Мирний); Бриньчали металеві крила вітродвигуна, десь у лісі буксувала машина (В. Москалець); Глухо гупали десь молоти, дзвякало залізо, кричали люди (П. Колесник); — Зараз, зараз відчиню, — з полегкістю говорить учитель, дзвякає засовами (М. Стельмах); Пляшка дзоркала об синю порцію стільки разів, скільки Семениха частувала гостей (М. Черемшина). — Пор. 1. бря́знути, 1. деренча́ти, дзе́нькати.

ДЗВЕНІ́ТИ (видавати або утворювати чим-небудь високий, протяжний металевий звук), БРИНІ́ТИ, ДЗЕЛЕНЧА́ТИ, БРИНЬЧА́ТИ, ДЗИНЧА́ТИ розм. (перев. про скло, посуд тощо). Хакають пилки і дзвенить сокира (Ю. Яновський); В унісон пісні вряди-годи бриніла тільки балалайка (Г. Косинка); Шибки тихо й жалібно дзеленчать (О. Донченко); Десь у далекій кухні бриньчали стиха струни бандури (О. Ільченко); Голосно дзинчали чарочки (Панас Мирний). — Пор. 1. деренча́ти.

ДЕРЕНЧА́ТИ (видавати або утворювати уривчасті, найчастіше дзвінкі звуки перев. при трясінні, тремтінні тощо), ДЕРЧА́ТИ (ДИРЧА́ТИ), ДЕРКОТА́ТИ (ДЕРКОТІ́ТИ) підсил., ДЕРЕНЬКОТА́ТИ (ДЕРЕНЬКОТІ́ТИ) підсил., ДРЕНЧА́ТИ розм., ДЖЕРГОТА́ТИ (ДЖЕРГОТІ́ТИ) розм., ДЖЕРКОТА́ТИ (ДЖЕРКОТІ́ТИ) розм., ДИ́РКАТИ діал. В ранковій тиші з боку колодязя деренчало залізне колесо дворамного насоса (М. Томчаній); Ці дурноверхі птиці (сороки) скрипіли, дирчали й стрекотіли з такою силою, що їх було чути аж з третьої дачі (В. Винниченко); Вибравшись на твердіше, він (мотоцикл) знову переможно деркоче, мчить вперед так, наче хоче злетіти в повітря (О. Гончар); Колеса деркотіли, аж ніби кричали (І. Нечуй-Левицький); Як розбитий горнець, то завше деренькоче (Словник Б. Грінченка); Панотець.. хріп, аж вікна дренчали (А. Свидницький); Тихенько, по-джмелиному, джерґотів дріт (В. Козаченко); Цокають сокири, джеркотять пилки (А. Шиян); По широкому степу на чвертках, на осьминах шархали коси, диркали серпи (А. Головко). — Пор. бряжча́ти, 1. дзвені́ти.

ДЕ́РКАТИ (видавати різкі звуки, схожі на деренчання — про деяких птахів, комах), ДЕРЧА́ТИ (ДИРЧА́ТИ), ДЕРКОТА́ТИ (ДЕРКОТІ́ТИ) підсил., ДЕРЕНЧА́ТИ розм., ДРА́ТИ діал. Десь обік в трощах деркає деркач (І. Франко); В очеретах дерчали деркачі (П. Панч); Дирчав сухим горлом деркач (М. Коцюбинський); Підпадьомкали перепели, деркотіли деркачі (О. Стороженко); Тихо, не сюрчать коники, не деренчать усякі кузьки (Панас Мирний); Деркачі деруть у траві (Г. Хоткевич). — Пор. скрекота́ти, 2. спва́ти.

ТРЕМТІ́ТИ (про голос — переривчасто, нерівно звучати), ДРИЖА́ТИ, ВІБРУВА́ТИ, ДЕРЕНЧА́ТИ розм., ДЕРЕНЬКОТА́ТИ (ДЕРЕНЬКОТІ́ТИ) підсил. розм. — Док.: затремті́ти, задрижа́ти, завібрува́ти, задеренча́ти, задеренькота́ти (задеренькоті́ти). Килина співала, поглядаючи на дівчат, і ставало їй добре, голос у неї тремтів од хвилювання (Є. Гуцало); Співати починала Гафійка. Старечий голос дрижав, душа тріпотіла в словах (Г. Хоткевич); Голос його тремтів та вібрував на неприродно високих тонах піднесення (Ю. Смолич); Простуджений його голос деренчав, мов тріснута посудина (А. Хижняк).