доста

ДО́СИТЬ присл. і присудк. сл. (стільки, скільки треба; великою мірою); ДОВО́ЛІ, ДОСТА́ТНЬО, ВДО́СТАЛЬ (УДО́СТАЛЬ), ВДОСТА́ЧУ (УДОСТА́ЧУ), ДОСХОЧУ́, ЗАДО́СИТЬ підсил. розм., ПРЕДО́СИТЬ підсил. розм., ГЕ́ТЬ-ТО розм., ДО́СТА розм., ДОСТА́ТКОМ діал., ПОДОСТА́ТКОМ діал. Сказано досить, тепер тільки мовчання здатне сказати ще більше (Є. Гуцало); — Маємо в замку доволі жовнірів; є в нас чимало гаківниць, гармат та куль (І. Нечуй-Левицький); Все це достатньо вивчив Саїд Алі за кілька щоденних одвідин чайхани (І. Ле); В замку було вдосталь пороху, кілька гаківниць (Н. Рибак); Йому на нове хазяйство усього треба, а в батька є того удостачу (Г. Квітка-Основ'яненко); — Маєш добра усякого досхочу? Нічого собі не жадаєш? (Марко Вовчок); То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають, і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті (В. Стефаник); Решти води було предосить для самої господарки (Ю. Яновський); Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посовілими очима мутно тільки дивився на свого товариша (Панас Мирний); Думав (батько) над тим, як би йому найскоріше вибратися з цього тісного гористого краю, де нема доста ні землі, ні доброго заробітку (Д. Бедзик); Поля у нього було достатком (І. Франко); Всього добра мала (Фросина) подостатком (Н. Кобринська). — Пор. 1. бага́то.

ДО́СИТЬ присудк. сл. (перев. з побажанням, наказом закінчити, припинити щось), ДОВО́ЛІ, ВИ́СТАЧИТЬ, ГО́ДІ розм., БУ́ДЕ розм., ВСЕ (УСЕ́) розм., КІНЕ́ЦЬ розм., БА́СТА розм., ШАБА́Ш розм., ДО́СТА розм. — Досить тобі тинятися без діла (З. Тулуб); — Іване Володимировичу! Доволі, — розгубився отець Христофор. — Погарячкували, й годі (О. Довженко); — Думаєш, так їздитимеш на мені, як і раніше? Ні, вистачить уже. Увірвалося (Григорій Тютюнник); Нешвидко встав старший та й каже: "Ще, може, хоче хто сказать?" — "Не треба! буде! і так гоже!" (Панас Мирний); — Не заглядала йому в паспорт, на зарплатню його не жаднилась, — покохала, і все (О. Гончар); — Чуєш, зараз мені погодись з жінкою, — обернувсь старшина до Гната, — щоб мені не було межи вами незгоди! В мене нема довго! Раз-два — кінець! (М. Коцюбинський); — Ресорки легкі, кінь добрий, дмухнемо до мого приятеля у Талалаїв, а там у якесь велике місто, і баста (В. Земляк); — Ну, тепер, братику, кінець! — рішуче проговорив Тимошка.. — Проголосували — і шабаш, нічого не зробиш (В. Винниченко); Товариші дали знати, що вже годі, доста безділля, пора відробляти згаяний час (Г. Хоткевич).