заподіяти

НАВРО́ЧЕНО предик., кому, НА́СЛАНО на кого, НАПУ́ЩЕНО на кого, НАВРО́ЧИЛО (НАУРО́ЧИЛО рідко) безос., кого, ПОРО́БЛЕНО, ЗАПОДІ́ЯНО, ПОДІ́ЯНО, ПОЧИ́НЕНО рідше; НАМО́ВЛЕНО кого (заклинаннями). (Настя:) Чи тобі що починено, чи тобі наврочено? Хоч розкажи, де болить, що болить? (І. Карпенко-Карий); — Вже й не знаю, чи на мене наслано, чи майстри оцю хату закладали на моє лихо (І. Нечуй-Левицький); — Я вправо поперся. Отут і кажи, що не напущено на чоловіка.. — Ніякого напуску. Ти з дороги збився, — заперечив Тимко (Григорій Тютюнник); — Та чи тебе наврочило? (М. Чабанівський); (Семен:) Мати наостанці жила у мене, та бог його зна, чи їй пороблено так, чи що?.. дуже хворіла, а потім і померла.. (М. Кропивницький); — І що сталося з чоловіком..! Чи його намовлено, чи зіллям напоєно! (В. Кучер).

НАВРО́ЧИТИ (НАУРО́ЧИТИ рідко) кого (за народними уявленнями, заподіяти кому-небудь нещастя, викликати в когось хворобу і т. ін. магічним поглядом, словами або діями); НАСЛА́ТИ що на кого, НАПУСТИ́ТИ що на кого, кому (звичайно з прямим додатком — назвою нещастя, хвороби тощо); ПОРОБИ́ТИ, ЗАПОДІ́ЯТИ, ПОДІ́ЯТИ, ПОЧИНИ́ТИ рідше (кому — спричинити комусь нещастя, хворобу, а також чарами викликати кохання до когось); ЗУРО́ЧИТИ, ПРИСТРІ́ТИ рідше, СПРИСТРІ́ТИТИ рідше, СПРОЗО́РИТИ рідше, УРЕКТИ́ (ВРЕКТИ́) (поглядом); НАМО́ВИТИ що на кого-що (нашіптуючи заклинання). — Недок.: насила́ти, напуска́ти, намовля́ти. (Гелен:) Чи певна ти, що ти її очима своїми не наврочила? (Леся Українка); Не інакше, як тільки чари хтось наслав на Івана (І. Франко); (Мекдугел (до робітників):) Хіба я навмисне напускаю на вас недугу, чи, може, отруюю вас чим-небудь? (М. Ірчан); Синові часом здається, що вона (мати) й справді володіє гіпнозом або ще якоюсь силою і вміє "поробити"... (О. Гончар); Ой, чи мила, чи не мила, а щось мені та починила: Кличе мати вечеряти — вечеронька мені не мила (пісня); А правду сказать — аби дитину не зурочити! — гарна дівчина буде (О. Маковей); — Чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, завидуючи, то і коневі не минеться (П. Куліш); Ой, я не з тим прийшла сюди, Щоб намовлять з води на парубка невзгоду (нещастя)! (П. Гулак-Артемовський). — Пор. накли́кати, чаклува́ти.

СПРИЧИНЯ́ТИ що (бути причиною появи чого-небудь), СПРИЧИ́НЮВАТИ, ПОРО́ДЖУВАТИ, ВИКЛИКА́ТИ, ЗУМО́ВЛЮВАТИ, ДАВА́ТИ, ПРИНО́СИТИ, НЕСТИ, СІ́ЯТИ, ПРИВО́ДИТИ до чого (доводити до яких-небудь наслідків); ПРИЗВО́ДИТИ до чого, ЗАПОДІ́ЮВАТИ що, ЗАВДАВА́ТИ чого, рідше що (про неприємність, шкоду тощо); ПОСИЛА́ТИ розм., ДАРУВА́ТИ розм. (перев. із сл. Бог, доля і т. ін. — наділяти чим-небудь). — Док.: спричини́ти, породи́ти, ви́кликати, зумо́вити, да́ти, принести́, посі́яти, привести́, призвести́, заподі́яти, завда́ти, посла́ти, подарува́ти. Він дивився на неї добрими чистими очима і прохав у неї пробачення, що своєю присутністю спричиняє клопіт (Григорій Тютюнник); Чиєсь горе ставало і його горем, породжувало обурення і гнів (М. Стельмах); Вся мудрість людини — в праці. З нею почуваєш, що живеш недаремно в світі, дає вона певність тобі й шану людську, приносить навіть у самотності радість (О. Гончар); О весно, весно! Час любові! Який несеш ти мені сум, І томне хвилювання крові, І хвилювання томних дум! (переклад М. Рильського); Рана загоювалась, але виснаження і застуда на фронті призвели до захворювання на туберкульоз (С. Скляренко); Мікотичні отруєння сільськогосподарських тварин щороку заподіюють чималу шкоду (з журналу); Ні сили віщої не дарувала доля, Ні слави славної мені не прирекла (М. Рильський). — Пор. зумо́влювати, 1. викликати.