звікувати
ЖИ́ТИ (вести життя в якийсь спосіб), ПРОЖИВА́ТИ, ПРОВО́ДИТИ зі сл. життя, ВІКУВА́ТИ, ПРОБУВА́ТИ (протягом якогось часу); МА́ТИСЯ розм., ПОЖИВА́ТИ розм., ЖИ́ТИСЯ безос., розм., ПОВО́ДИТИСЯ безос., розм. — Док.: прожи́ти, провести́, звікува́ти, пробу́ти, пожи́ти, повести́ся. Їж хліб з сіллю, з водою, живи правдою святою (прислів'я); — Ні, моя ясочко, проживай веселою (Марко Вовчок); Більшу половину життя Олександр Павлович взагалі провів у наукових подорожах (Я. Гримайло); Ти ж ще молода, при здоров'ї.. Хіба.. так удовицею й вікуватимеш? (Є. Кравченко); Два роки вона пробула без мужа з малою дитиною на руках (С. Чорнобривець); Тесть був чоловік небагатий, але мався трохи ліпше, ніж мій небіжчик батько (І. Муратов); (Чумакова мати:) Добрий вечір, стара ненько, Чи здорова поживаєш? (С. Руданський); Жилося Давидові хоч і тяжко, але весело (М. Стельмах); В Петербурзі їй поводилось не зле (Леся Українка).
Значення в інших словниках
- звікувати — звікува́ти дієслово доконаного виду Орфографічний словник української мови
- звікувати — і рідше ізвікувати, -ую, -уєш. Док. до вікувати. Великий тлумачний словник сучасної мови
- звікувати — вік вікува́ти / звікува́ти. 1. де. Жити де-небудь усе життя. — Тільки в мене й роду, що був син. А я одна вік свій звікувала у своїй хаті (І. Нечуй-Левицький); — Е-е,— скрипів Галатин,— перебратись не штука. А тільки ж я вік свій тут звікував (Є. Гуцало). Фразеологічний словник української мови
- звікувати — Звікува́ти, -ку́ю, -ку́єш Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
- звікувати — ЗВІКУВА́ТИ і рідше ІЗВІКУВА́ТИ, у́ю, у́єш. Док. до вікува́ти. — От я звікувала в розкоші, заміж пішла по любості, сини в мене, як соколи… та за те ж я й попоплакала найгіркішими слізьми (Вовчок, І, 1955, 63)... Словник української мови в 11 томах
- звікувати — Звікува́ти, -ку́ю, -єш гл. Провести жизнь. Звікував я вік мій довгий, та й не бачив того змалку. К. Псал. 89. Словник української мови Грінченка