звіряти

I. ЗВІРЯ́ТИ що (не криючись, правдиво розповідати кому-небудь щось потаємне), ПОВІРЯ́ТИ, ДОВІРЯ́ТИ, ДОВІРЯ́ТИСЯ, ЗВІРЯ́ТИСЯ в чому, ДІЛИ́ТИСЯ чим, ВИПОВІДА́ТИ розм., ПОВІДА́ТИ розм., ПОВІ́ДУВАТИ розм., ПОВІ́РЮВАТИ рідко, ЗВІ́РЮВАТИСЯ рідко, УПОВІДА́ТИ (ВПОВІДА́ТИ) рідко, УПОВІ́ДУВАТИ (ВПОВІ́ДУВАТИ) рідко. — Док.: зві́рити, пові́рити, дові́рити, дові́ритися, зві́ритися, поділи́тися, ви́повісти, пові́дати, пові́сти, упові́сти́ (впові́сти́). Йому раптом захотілося, щоб отак усе життя бачити біля себе Наталю, звіряти їй свої найпотайніші думки (В. Собко); Нестір із дружиною перемовляється, повіря свої думи (К. Гордієнко); Люба напрочуд чесно уміла зберігати таємниці, і Серьожка багато з чим їй довірявся (А. Головко); Хотілося бути з ним удвох, звірятися йому в своїх мріях, почувати до нього безмежне довір'я (О. Донченко); До Уляни приходили дівчата, приходили й молодиці, і кожна, наче зговорилися, виповідала їй свою тугу за минулим щастям.. (Д. Бедзик); Тільки раз повідала вона свою таємницю Ніні Черкашиній (А. Шиян); Жаль мені! З тобою звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки, веселі і сумні (Леся Українка).

ПЕРЕВІРЯ́ТИ (з'ясовувати правильність, точність, придатність і т. ін. чогось; розпитувати кого-небудь з метою з'ясування певних якостей, знань тощо), ПОВІРЯ́ТИ (ПОВІ́РЮВАТИ) рідше; ВИВІРЯ́ТИ (ретельно з метою встановлення точності, наявності, відповідності); ЗВІРЯ́ТИ (зіставляючи між собою, з чимсь). — Док.: переві́рити, пові́рити, ви́вірити, зві́рити. Сам гетьман перевіряв іржаві, але міцні ґрати на віконних отворах (І. Ле); Екзамен робив сам митрополит, повіряючи екзамен по всіх науках разом (І. Нечуй-Левицький); — Пальто підстелю під себе, а плащем накриюся зверху. Я його дуже добре вивірив: він справді не пропускає води (І. Сенченко); Секретар дивився в папери перед собою, очевидно, звіряв розповідь Стахурського з автобіографією самої Марії (Ю. Смолич). — Пор. екзаменува́ти, 1. обсте́жувати.