зобиджатися

ОБРАЖА́ТИСЯ (відчути образу, мати до когось почуття гіркоти, досади, викликані його словами, поведінкою), ВРАЖА́ТИСЯ (УРАЖА́ТИСЯ), ОБИЖА́ТИСЯ розм., ЗОБИДЖА́ТИСЯ (ЗОБИЖА́ТИСЯ) розм., КРИ́ВДИТИСЯ розм., ДУ́ТИСЯ на кого, що, розм., КРИВДУВА́ТИСЯ рідше, ОБРА́ЖУВАТИСЯ рідше. — Док.: обра́зитися, вра́зитися (ура́зитися), оби́дитися, зоби́дитися, покри́вдитися рідше. — Ну, я бачу, що з тобою не можна серйозно говорити, — образилась Майя, — ти зі мною просто не рахуєшся (М. Хвильовий); (Хуса:) Я сам казав: навіщо се? Та мати вражається, коли в її клейноди невісточка кохана не вбереться (Леся Українка); (Риндя:) ..Ой і зобидили ж вас, Антоне Тимофійовичу. (Кряж:).. Нічого, Мефодію, ми не зобиджаємось... Ще й наша гречка зацвіте... (М. Зарудний); — Славно живеш з нею? — добріє обличчя Плачинди. — Та не зобижаюсь (М. Стельмах); Петрова, здивована, погляділа на його, не знаючи, чи кривдитися з його слів, чи сміятися з їх (А. Кримський); Вона чогось почала на мене дутися (М. Руденко); Комендант обняв панотця поза шию і кривдувався: — Видиш, Ясю, як нас наші ґаздині малюють? (Марко Черемшина); Дід говорив се так добродушно, що Іванові якось ані на думку не прийшло ображуватися (І. Франко).