починити

НАВРО́ЧЕНО предик., кому, НА́СЛАНО на кого, НАПУ́ЩЕНО на кого, НАВРО́ЧИЛО (НАУРО́ЧИЛО рідко) безос., кого, ПОРО́БЛЕНО, ЗАПОДІ́ЯНО, ПОДІ́ЯНО, ПОЧИ́НЕНО рідше; НАМО́ВЛЕНО кого (заклинаннями). (Настя:) Чи тобі що починено, чи тобі наврочено? Хоч розкажи, де болить, що болить? (І. Карпенко-Карий); — Вже й не знаю, чи на мене наслано, чи майстри оцю хату закладали на моє лихо (І. Нечуй-Левицький); — Я вправо поперся. Отут і кажи, що не напущено на чоловіка.. — Ніякого напуску. Ти з дороги збився, — заперечив Тимко (Григорій Тютюнник); — Та чи тебе наврочило? (М. Чабанівський); (Семен:) Мати наостанці жила у мене, та бог його зна, чи їй пороблено так, чи що?.. дуже хворіла, а потім і померла.. (М. Кропивницький); — І що сталося з чоловіком..! Чи його намовлено, чи зіллям напоєно! (В. Кучер).

НАВРО́ЧИТИ (НАУРО́ЧИТИ рідко) кого (за народними уявленнями, заподіяти кому-небудь нещастя, викликати в когось хворобу і т. ін. магічним поглядом, словами або діями); НАСЛА́ТИ що на кого, НАПУСТИ́ТИ що на кого, кому (звичайно з прямим додатком — назвою нещастя, хвороби тощо); ПОРОБИ́ТИ, ЗАПОДІ́ЯТИ, ПОДІ́ЯТИ, ПОЧИНИ́ТИ рідше (кому — спричинити комусь нещастя, хворобу, а також чарами викликати кохання до когось); ЗУРО́ЧИТИ, ПРИСТРІ́ТИ рідше, СПРИСТРІ́ТИТИ рідше, СПРОЗО́РИТИ рідше, УРЕКТИ́ (ВРЕКТИ́) (поглядом); НАМО́ВИТИ що на кого-що (нашіптуючи заклинання). — Недок.: насила́ти, напуска́ти, намовля́ти. (Гелен:) Чи певна ти, що ти її очима своїми не наврочила? (Леся Українка); Не інакше, як тільки чари хтось наслав на Івана (І. Франко); (Мекдугел (до робітників):) Хіба я навмисне напускаю на вас недугу, чи, може, отруюю вас чим-небудь? (М. Ірчан); Синові часом здається, що вона (мати) й справді володіє гіпнозом або ще якоюсь силою і вміє "поробити"... (О. Гончар); Ой, чи мила, чи не мила, а щось мені та починила: Кличе мати вечеряти — вечеронька мені не мила (пісня); А правду сказать — аби дитину не зурочити! — гарна дівчина буде (О. Маковей); — Чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, завидуючи, то і коневі не минеться (П. Куліш); Ой, я не з тим прийшла сюди, Щоб намовлять з води на парубка невзгоду (нещастя)! (П. Гулак-Артемовський). — Пор. накли́кати, чаклува́ти.

НАКО́ЇТИ чого, у питальних зворотах — що (зробити, заподіяти що-небудь погане, варте осуду), СКО́ЇТИ, НАРОБИ́ТИ, УЧИНИ́ТИ (ВЧИНИ́ТИ) що, УКО́ЇТИ (ВКО́ЇТИ) розм., НАТВОРИ́ТИ розм., НАБРО́ЇТИ розм., НАКОЛОБРО́ДИТИ чого і без додатка, розм., ПОРОБИ́ТИ що, розм., НАПРОКУ́ДИТИ заст., НАЧИНИ́ТИ заст., ПОЧИНИ́ТИ що, заст.; ВІДЗНА́ЧИТИСЯ у чому, чим, ірон., НАЧУДИ́ТИ без додатка, розм. (зробити що-небудь таке, що викликає осуд, здивування). — Недок.: ко́їти, ско́ювати, чини́ти, учиня́ти (вчиня́ти), твори́ти що відзнача́тися. Хвора, розуміючи, що накоїла чогось страшного, вже рвонулась до дверей (О. Ільченко); — Ой, що ж я, проклята, наробила, — я ж тебе, Зінечку, струїла!.. (Б. Грінченко); (Сестра Серахвима:) А, одступаєшся? Ховаєшся!.. Кажи, що учинила... (Панас Мирний); — Не малий уже, в школу ходиш, а отаке чиниш (А. Головко); Добра Таки чимало натворили, Чимало люду оголили Оці сатрапи-ундіра (унтери) (Т. Шевченко); (Річард:) Сам не відає, що творить (Леся Українка); У два тижні такого наброїв (Хапко), набрехав, наремствував, налихословив, нашкодив, що доброму чоловіку на цілий би довгий вік удостачу (Марко Вовчок); — Ну-с, ти, — починав пристав розпікати злочинця. — Попався вже... Наколобродив... червоній тепер (О. Гончар); Плаче (панночка) та на свою долю нарікає: — Що се я поробила! Що се я починила (Марко Вовчок); Котрий школяр щось там напрокудить у класі, то вчитель каже йому взяти обома руками книжку, держати її над головою і так стояти який час перед всім класом (Олена Пчілка); — Чого ж мовчиш? Чим ще відзначився? — наполягав лисий, осадистий.. — Розкажи, як черговому по території носа розквасив! (О. Гончар); — Наполохав... наполохав! — передражнив його Степан. — А от ти начудив — то правда (С. Скляренко). — Пор. 1. ді́яти, устругну́ти.