чуркати

ДЗЮРЧА́ТИ (про текучу воду — утворювати монотонні булькотливі звуки), ДЗЮРКОТА́ТИ (ДЗЮРКОТІ́ТИ), ЖУРЧА́ТИ, БУРЧА́ТИ розм., БУРКОТА́ТИ (БУРКОТІ́ТИ) розм., РОПТА́ТИ діал., ЧУ́РКАТИ діал., ЧУРКОТІ́ТИ діал.; БРИНІ́ТИ, ЖЕБОНІ́ТИ розм. (високо, тоненько). Дзвінко спадала вода у мідні кухлі, весело дзюрчала живим струмочком (М. Коцюбинський); Тануть снігу полотнища білі, Струмені дзюркочуть з опівдня (А. Малишко); Стиха дзюркотять струмочки з під талого снігу (С. Васильченко); В поточині вода журчить та мечеться з каменя на камінь (Марко Черемшина); В холодках водомети перлистую пісню свою буркотали (Дніпрова Чайка); Хвилі розходяться перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаються (П. Куліш); Блищить вода червоно і тихо леліє — не ропче (Марко Вовчок); Хвиля срібного фонтану Плеще та бринить (А. Кримський); Вони забрели під навислу, всю в лишаюватих мохах скелю, де жебонів струмок (Ю. Бедзик). — Пор. бу́лькати.

ЛИ́ТИСЯ (про будь-яку рідину), ЛЛЯ́ТИСЯ рідше, ТЕКТИ́, ЛИ́ТИ, БІ́ГТИ, ПЛИСТИ́, ПЛИВТИ́, ПЛИ́НУТИ, ТОЧИ́ТИСЯ, РИ́НУТИ підсил., ЦІДИ́ТИ підсил., ЮШИ́ТИ підсил., СИ́ПАТИСЯ розм., ХЛЮЩА́ТИ розм., ЦІ́ВКОЮ БИ́ТИ підсил. розм., ТОКУВА́ТИ розм. рідко, ЦВИ́ГАТИ (ЦВІ́ГАТИ) діал., ХЛЯ́НУТИ діал., БУ́РИТИ підсил. діал.; ІТИ́ (ЙТИ), ЦЕБЕНІ́ТИ (ЦИБЕНІ́ТИ) підсил. розм. (перев. про кров); СТРУМУВА́ТИ, СТРУМЕНІ́ТИ, СТРУМЕНІ́ТИСЯ, СТРУМИ́ТИ, СТРУМІ́ТИ, СТРУМИ́ТИСЯ, ЦІДИ́ТИСЯ, ДЗЮРИ́ТИ (ЦЮРИ́ТИ) розм., ЦЮРКОТА́ТИ підсил. розм., ЦЮРКОТІ́ТИ підсил. розм., ЧЮРИ́ТИ (ЧУРІ́ТИ) діал., ЧУ́РКАТИ діал. (тонким струменем); КОТИ́ТИСЯ (краплями). Через муровану греблю тихо лилася вода, булькотіла й шуміла по східцях і вливалась в Сулу (І. Нечуй-Левицький); З неба темного невпинно ллється дощ без краю, — Певне, нічка затопити Моренько бажає (Леся Українка); Тече вода в синє море, Та не витікає (Т. Шевченко); Він показав руки свої в землюці і в крові. — Бач, чим підкопувалися! Аж піт з усіх лив (А. Головко); Струмують, ґрунт змивають води. Біжать воркуючи струмки До повноводної ріки (М. Шпак); Одійшли (дівчата) дальше од кручі, де вода ще не дійшла до каміння і пливе тиха да чиста (П. Куліш); Там Рось тихо плине зеленою водою між високими кам'яними стінами (І. Нечуй-Левицький); Першим стояв високий робітник у косоворотці. З руки в нього точилася кров (П. Панч); Рибалка довго ходить по дібровах, .. Де ключ прозоро б'є з-під косогору, І рине, і дробиться по піску (М. Рильський); Зимний дощ цідив, як із відра (І. Франко); (Полікарп Іванович:) Сонце парить, піт юшить з тебе (М. Кропивницький); Дощ острий, зимний сипавсь з хмар густих, в лице ми сік, промочував все тіло (І. Франко); Прокинувся — мокрий: хлющить з мене піт! (І. Нехода); Рука нащупує затвор, але плече відмовляється слугувати — кров б'є цівкою (В. Логвиненко); А Тимофієві й досі здається, що кров командира токує по узбережжю, втискається в пісок (М. Стельмах); А вода хляне та й хляне (Словник Б. Грінченка); Бурить як з барила (Словник Б. Грінченка); Денис заліплює ранку бинтом. — І кров не йде! (О. Гончар); (Максим:) Та ви ж хоч сорочкою руку зав'яжіть! Бач, як кров цебенить! (Я. Мамонтов); Розхристаний, скривавлений.., він ніяково тупцявся перед кошовим, мацаючи поранену руку, з якої цибеніла кров (С. Добровольський); Наші вже пішли. Навмисне залишили нас удвох, — сказала дівчина, витираючи сльози, що так і струмували з її очей (П. Автомонов); Він помітив поставленого на триніг шланга, з якого пружинистою цівкою струменіла на квітник вода (Ю. Мушкетик); Скриплять на завісах хвіртки, співучою цівкою струмить молоко в дійниці (М. Іщенко); З високих скель струмів у озеро пінявий водоспад (Л. Смілянський); Піт брудними патьоками струмився по його обличчю (С. Добровольський); Тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться (Г. Квітка-Основ'яненко); Трьома струмцями піт з його дзюрив (П. Грабовський); Кров із тебе цюритиме, так будуть бити! (Л. Мартович); Сльози капали, цюркотіли, розливалися ріками (Б. Харчук); Там (у храмі).. траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палійчуків (М. Коцюбинський); — Я кинув геть топорець, обілляв безтямну водою, спинив кров, що чуріла з її рани (І. Франко); У матері по кам'яному обличчю котились сльози й падали на хліб (Ю. Яновський). — Пор. 1. витіка́ти.