одружитися

(про дівчину, жінку) вийти заміж; зав’язати голову (голівоньку), заст.; зав’язати косу (хустку), заст., етн.; (про чоловіка і жінку) взяти шлюб, заст.; піти до шлюбу, заст.; стати на рушник (на рушничок, на рушники), нар.-поет., заст.; (вінчатися, про церковний шлюб, заст.) піти до вінця; стати під вінець; закон взяти (прийняти); у закон уступити.

Заміж вийти – не дощову годину пересидіти (Українські народні прислів’я.., 1963, с. 638); – Якби не Лаврін, то я б, здається, ладна й до вас вернутись. – Не можна, дочко! Зав’язала голівоньку, не розв’яжеш довіку, – сказала Балашиха, осміхаючись через сльози (Нечуй-Левицький, 3, 1965, с. 371); Не знати, що рік Дівчатам скаже… Може, не їдна косу зав’яже (Руданський, 1, 1972, с. 58); – У нас любов… – Ми вирішили побратися… – Хочемо взяти шлюб… Після цих, або схожих слів почуття перестають бути таємницею, казкою, справою двох (Молодь України, 24 верес, 1975, с.4); Хоч і прийняли Олена з Дем’яном шлюб… через Явдоху та через її реп’яхи та кісточки сушеної жаби, так воно усе і пало прахом (Квітка-Основ’яненко. 2, 1956, с. 223); На весіллі прилагодила все файно; м’яса, цілого барана, голубців, відро горілки, все, що треба, а сама пішла до шлюбу (Кобилянська, 2, 1962, с. 340); Десь близько дванадцятої такий наплив бажаючих стати на рушник злагоди, що я вже не встигаю розпитати кожне подружжя (Молодь України, 24 верес, 1975, с. 4); П’ятдесят років тому у Клепінінському сільбуді відбулося комсомольське весілля: на вишиваний рушник стали тоді доярка Олена і тракторист Василь (Рад. Україна, 15 черв., 1982, с. 4); Обізвався козак молоденький: «А я твоє відерце дістану І з тобою на рушничок стану» (Українські народні пісні, 1958, с. 205); Не зглянулись, як ще місяць злетів, коли ми з Марією на рушники стали (Муратов, Буковинська повість, 1959, с. 38); «Слава богу! Теперечки двадцять п’ять тисяч мої! А вже я поти не піду до вінця, поки стара не дасть векселів в мої руки…» (Нечуй-Левицький, 5, 1966, с. 300): Коли майбутнє подружжя уже мало стати під вінець – традиція ця була тоді ще міцна, – місцеві духовні власті категорично відмовилися його звінчати (Григір Тютюнник, Батьківські пороги, 1972, с. 128); Закон прийнявши, не по-собачи жити (Українські народні прислів’я, 1963, с. 635); – Коли б можно [можна], щоб сьогодня нас і звінчали!.. Аби б у закон уступити (Квітка-Основ’яненко, 2, 1956, с. 350.) Пор.: одружувати.