вірно
присл. 1. Щиро, віддано. – Дівчино! чи любиш ти мене вірно ? Чи щиро? (Марко Вовчок); Ой чи забув ти тую дівчину, Що тебе вірно кохала? (Леся Українка); [Один козак (до Томила):] Ти не мислив зла Україні, ти вірно служив (І.Нечуй-Левицький). 2. розм. Правильно. – До чого ж чоловік вірно говорить! (М.Стельмах); Хлопці подякували і почвалали в тому напрямку, куди показав пліттю козак. Спочатку йшли вірно, по стоптаній у снігу стежині, але потім Марко щось наплутав (Григорій Тютюнник).
Словник-довідник з українського літературного слововживання