вірно
ВІ́РНО.
1. Присл. до ві́рний 1.
Співав він, що любив колись щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівана (Марко Вовчок);
Запевне, я можу тільки похвалити тебе, що ти вірно тримаєшся своєї медицини (Леся Українка);
Клянемось урочисто ми нині, Що під цим знаменом дорогим Будем вірно служить Батьківщині (В. Бичко).
2. розм. Присл. до ві́рний 2.
Він вирішив, що то там лежить великий шлях і то по ньому йдуть машини. Значить, він іде вірно. Значить, він узяв правильний курс (І. Багряний);
Хлопці подякували і почвалали в тому напрямку, куди показав .. козак. Спочатку йшли вірно.., але потім Марко щось наплутав (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)