герменевтика
гермене́втика
• герменевтика
[грец. ‛ερμηνευτική (τέχνη) — мистецтво тлумачення]
- вчення про способи тлумачення текстів, переважно давніх; розкриття істинного смислу, закладеного автором у літ. творі, який дійшов до нас у викривленому або неповному вигляді. Г. споріднена з інтерпретацією рукописних і друкованих текстів нової л-ри, текстологією. В наук. прочитанні і тлумаченні текстів Г. керується філол. принципами дослідження з урахуванням конкретних істор. реалій, культурної ситуації, в яких ці тексти виникли. Термін уперше вжитий у 16 ст. при дослідженні священних текстів (Hermeneytica Sacra), однак Г. тут була не стільки методом істор. пояснення, скільки інструментом утвердження ідеологічної програми церкви. Особливе місце Г. посіла в ідеологічній практиці Реформації, де вона втрачала свій схоластичний характер і підпорядковувалась завданням переоцінки самого мирського світоустрою. Ця тенденція в Г. виявилася ще у часи освоєння Біблії слов'янами від Кирила та Мефодія, а пізніше — у тлумаченнях Нового Завіту Іоанном Златоустом, виданих на Україні на поч. 17 ст. в перекладах Лаврентія Зизанія, Захарії Копистенського, Памва Беринди. Перетворення Г. в укр. полемічній л-рі (16 — 18 ст.) відбувалося в руслі поєднання теол., істор.-докум. і політ. матеріалу, спрямованого на боротьбу з уніатською експансією (Герасим Смотрицький, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський).
Сучасна Г. включає в себе широке коло питань, пов'язаних з вивченням пам'яток л-ри і мист-ва. Використовуючи порівняльно-істор. метод вивчення творів, вона відкриває широкі перспективи для конкретних теор.-літ. досліджень, вводить у наук. обіг додатковий культурологічний матеріал.
М. М. Гнатюк.
Українська літературна енциклопедія (A—Н)