мовознавство
мовозна́вство
• мовознавство
, лінгвістика — наука про мову, про функції та універсальні характеристики мови, її структуру, істор. розвиток. Сучасне М. вивчає мови і мовлення (розглядає фундам., принципові питання), складається з кількох галузей і розділів. Загальне М. досліджує теор. проблеми мовної діяльності. Для конкретного, або спец. М. об'єктом вивчення є сім'ї споріднених мов чи окр. мови, виділення й опис їх специфіч. особливостей. Історичне М. (еволюційне, або діахронічне) вивчає мову в аспекті історії її розвитку. Описове (синхронічне, або функціональне) М. досліджує мовні факти на певному етапі розвитку мови і описує їх функціонування, абстрагуючись від еволюц. чинників. Структуральне М. (структурна лінгвістика) встановлює інвентар одиниць кожного рівня мови, стосунки між цими одиницями, заг. моделі сполучування й функціонування одиниць, формалізує структуру й систему мови тощо. Соціолінгвістика досліджує причинно-наслідкові відношення між мовними фактами та фактами, що випливають із структури і життя суспільства, яке користується даною мовою. Для психолінгвістики об'єктом вивчення є мовна діяльність людини, зокрема питання структури мовних актів, процесів зародження і сприйняття мовлення, моделювання мовної діяльності, патології мовлення і т. ін. Математичне М. (математична лінгвістика) розглядає кількісні та формальні аспекти мови. Прикладне М. вивчає мову як об'єкт, яким користується техніка, а також осн. практичне застосування мови в житті суспільства. М., залежно від досліджуваного підрозділу мови, поділяється на ряд відносно автоном. дисциплін. Семасіологія вивчає значення мовних величин, фонетика й фонологія — звукову будову мови. Лексикологія й фразеологія досліджують словесний матеріал мови. Словотвір — це розділ М., предметом якого є способи творення слів та їхня продуктивність. Словозміну й закономірності поєднання слів у речення й словосполучення розглядає граматика (морфологія й синтаксис). Кожна галузь М. може мати відгалуження. Так, у межах лексикології є ономастика, що, в свою чергу, поділяється на топоніміку, антропоніміку та ін. Тер. диференціацію мови вивчає діалектологія. Взаємодію мов, теорію і практику створення допоміжних міжнар. мов, а також проблеми перекладу з однієї мови на іншу досліджують інтерлінгвістика й перекладознавство.
М. як наука має вел. значення для розроблення термінології, у наук. коментуванні мовних текстів, машинному перекладі; воно дає і теор. висновки для розв'язання проблеми взаємостосунків матеріального та ідеального. Проблема взаємозв'язку мови й мислення, мовних і логічних величин вивчається одночасно М. і філософією. Осн. види мовозн. методів — описовий, зіставний (конфронтативний, контрастивний), типол., істор. (порівняльно-істор., компаративний) і нормативно-стилістичний.
М. володіє спец. прийомами дослідження — це спостереження мовних фактів, мовний експеримент, лінгв. моделювання й лінгв. інтерпретація. М. виникло на межі філософії й філології. Мовозн. проблеми розробляли ще в Старод. Індії (грам, трактат Паніні та ін.). У Старод. Греції мову вивчали і в зв'язку з логікою та риторикою, і з погляду її грам. будови (праці Платона й Арістотеля, "Мистецтво граматики" Діонісія Фракійця та ін.). Певний внесок у розвиток М. зробили Александрійська філологічна школа та пергамська школа. Грецькі мовознавчі традиції розвивались у дослідженні латинської мови (праці Е. Доната, Прісціана та ін.). Пізніше предметом наук. описування стали араб.ька мова (грам. школи в Басрі, Куфі та Багдаді), давньоєвр., арамейська (праці андалуз. філологів 9 — 12 ст.) й тюрк. (праці Махмуда Кашгарського) мови. Філол. науки розвивалися й на Дал. Сході, зокрема в Китаї та Японії. В епоху Відродження інтерес до культур. спадщини антич. світу зумовив розвиток класич. філології. Поряд з цим починається вивчення й нових європ. мов за зразком латинської. Застосування порівняльної методики й принципу історизму поклало початок порівняльно-історичному мовознавству, яке розробляє питання генеал. класифікації мов, вивчає істор. розвиток споріднених мов, сімей мов (передусім індоєвроп.), реконструює давній стан мов тощо. Значний внесок у розвиток цього напряму в М. зробили Я. Грімм, А. Шлейхер, О. Востоков, Й. Добровський, Ф. Міклошич та ін. Основи заг. мовознавства, розуміння мови як діяльності та продукту діяльності, вчення про зовн. й внутр. форми мови, типологічну класифікацію мов та ін. проблеми розробляв В. Гумбольдт. Його ідеї великою мірою позначилися на багатьох напрямах М. у 19 — 20 ст. А. Шлейхер зробив спробу застосувати в М. біол. теорії. На критиці лінгв. натуралізму сформувалася школа молодограматиків, яка звертала осн. увагу на вивчення живих мов. У 19 ст. остаточно склалися галузі індоєвропеїстики — елліністика, романістика, германістика, слов'янознавство, балтистика, кельтологія та ін. Принципи порівняльно-істор. методу, розроблені для індоєвроп. мов, було перенесено на вивчення неіндоєвроп. мов. Так сформувалися семітологія, тюркологія, фіно-угрологія, алтаїстика, африканістика та ін. У розвитку М. поч. 20 ст. визначну роль відіграли ідеї Ф. де Соссюра. Вони лягли в основу шкіл (напрямів) лінгв. структуралізму — празької лінгвістичної школи (центром якої був Празький лінгвістичний гурток), женевської школи, глосематики та більш самостійної дескриптивної лінгвістики. Паралельно до структуралістичних течій розвивалися ін. концепції й напрями: психологічний, неолінгвістика, експеримент. фонетика й лінгв. географія, а згодом ареальна лінгвістика. Пізніше в М. виникли нові напрями й галузі — етнолінгвістика, семіотична лінгвістика, соціолінгвістика, психолінгвістика, лінгвістика тексту, трансформаційна лінгвістика, прагматика та ін. Значний внесок у розвиток укр. М. зробили Памво Беринда, Мелетій Смотрицький, І. Ужевич, О. Павловський, М. Максимович, П. Житецький, О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, Й. Левицький, І. Свєнціцький, К. Михальчук, Є. Желехівський, Є. Тимченко, А. Кримський та ін.; у наш час — Л. Булаховський, І. Білодід, О. Мельничук, А. Білецький, В. Русанівський, І. Ковалик, Ю. Жлуктенко, С. Бевзенко, О. Пріцак, Ю. Шевельов та ін. В Україні проблеми М. розробляють Мовознавства інститут ім. О. О. Потебні АН України, Української мови інститут АН України, Сходознавства інститут ім. А. Ю. Кримського АН України, мовознавчі кафедри ун-тів та пед. ін-тів. Видається журн. "Мовознавство".
■ Літ.: Мовознавство на Україні за п'ятдесят років. К., 1967; Філософські питання мовознавства. К., 1972; Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства. Серія друга. В кн.: Булаховський Л. А. Вибрані праці, т. 1. К., 1975; Питання теорії мови в сучасному зарубіжному мовознавстві. К., 1976; Розвиток мовознавства в УРСР. 1967 — 1977. К., 1980; Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень. К., 1980; Ковалик І. І., Самійленко С. П. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичної думки. К., 1985; Семчинський С. В. Загальне мовознавство. К., 1988.
С. В. Семчинський.
Українська літературна енциклопедія (A—Н)