неокласицизм
неокласици́зм
• неокласицизм
(від грец. νέος — новий і класицизм)
- літ. напрям, стилістичний принцип, що продовжував традиції класицизму, постійно відроджуючись у європ. мист-ві й л-рі 2-ї пол. 18 — 20 ст. Н. мав різні вияви, хоч завжди містив у собі елементи "погляду назад". Серед осн. його ознак — дотримання стилістичних норм, викінченість форми, використання міфол. образів і мотивів, антич. тем і сюжетів. Після таких нових мист. напрямів, як сентименталізм та романтизм, традиції класицизму відроджувалися представниками т. з. парнаської школи (див. "Парнас") — Леконтом де Лілем (1852 він опубл. "Античні вірші") і Т. Готьє, автором зб. поезій "Емалі і камеї" (1852). Пізніше в дусі Н. виступав Ж. М. де Ередіа (зб. сонетів "Трофеї", 1893). В рос. л-рі Н. виявився в антологічних (тобто написаних у дусі антич. ліричної поезії) віршах О. Пушкіна, К. Батюшкова, А. Майкова, А. Фета та ін. Неокласичні традиції продовжені поетами кін. 19 — поч. 20 ст., зокрема символістами В. Брюсовим, І. Анненським, В'яч. Івановим. Відгомін Н. відчутний у поезіях представників кларизму та акмеїзму. В укр. поезії поч. 20 ст. тенденції Н., зокрема звертання до антич. тем, сюжетів та образів, спостерігаються у драмах Лесі Українки, окр. віршах М. Філянського. Пізніше естетику й поетику Н. розвинула група укр. "неокласиків".
■ Літ.: Лесин В. М., Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів. К., 1971.
С. А. Крижанівський.
Українська літературна енциклопедія (A—Н)