ану
АНУ́¹, част. пит., розм.
Уживається на початку речення для вираження сумніву, припущення, здогаду про що-небудь небажане; а що як, а коли.
Гнат обійшов увесь двір, заглядав по всіх кутках – теляти нема. Гната взяла тривога. Ану ж де замерзне, дурне, під тином? (М. Коцюбинський).
АНУ́², виг., розм.
1. Уживається для вираження спонукання до дії.
– Ану, горлиці! – гукнув з кучі Денис Деканенко (Г. Квітка-Основ'яненко);
Дід удвох з Грицьком і отару заняли. – Ану, рушай! додому час! – гукнув дід уже з шляху (Панас Мирний);
– Ану, діти, ходімо зо мною на пашу! (Ю. Яновський).
2. Уживається перед знахідним відмінком особових займенників 2-ї і 3-ї ос. з відтінком присудковості у знач., близькому до геть.
Ану тебе, дай мені спокій!
Словник української мови (СУМ-20)