белькотати
БЕЛЬКОТА́ТИ, очу́, о́чеш, БЕЛЬКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок., розм.
Нерозбірливо, без ладу щось говорити.
“Тату! – белькотали [діти]. – Тату, тату... ми не ляхи! Ми...” (Т. Шевченко);
– А в діда борода з конопель, – белькотав Петрусь і брав рученятами діда за бороду й плутав її на всі лади (І. Нечуй-Левицький);
– Я замордував маму! – белькотів він (О. Кобилянська);
Стара пані притуляє до очей якісь прозорі скельця і щось белькоче (О. Донченко);
Невдаха падає перед екзаменатором і белькоче, що напередодні сесії його вкусив кажан (А. Крижанівський);
* Образно. Жайворонок белькоче вгорі (А. Тесленко);
І от белькочуть над головою журавлі (М. Хвильовий).
Словник української мови (СУМ-20)