блазень
БЛА́ЗЕНЬ, зня, ч.
1. заст. Особа при дворі монарха або вельможного пана, яка розважала господаря та його гостей різними витівками, жартами і т. ін.
Перед анархом стояла якась фільма [картина] з дитячих літ, на якій він бачив королівського блазня (М. Хвильовий);
Султан обдаровує блазнів, німих, карлів, євнухів (З. Тулуб).
2. Комедійний персонаж у старовинних виставах.
На думній гордій голові юнацькій Вбачаю я строкату шапку блазня (Леся Українка);
Образ Харка не має нічого спільного з розумними й дотепними блазнями-гострословами, яких чимало є у світовій драматургії (з наук. літ.).
3. перен., зневажл. Про людину, яка на потіху іншим удає з себе дурника, штукаря.
– Хто лиш з блазнями зайде, Той сам блазнем буде! (С. Руданський);
* У порівн. З нудьги... Як блазень, чмокавсь та лизавсь [Юпітер] (І. Котляревський).
4. лайл. Дурень, телепень.
[Коломийчиха:] Тебе ще, блазня, не вчили, так я поучу! (М. Старицький);
Боже мій єдиний! І цей блазень забиває мені баки (І. Нечуй-Левицький);
– Вавилонський ти кухар.., самого гаспида внук і всього світу й підсвіту блазень? (О. Гончар).
5. діал. Шмаркач, малюк.
Чи не сором такому блазневі горілку пить? (Сл. Гр.);
Тату, я не вітер, я вже не хлопець, не блазень (Г. Квітка-Основ'яненко).
Словник української мови (СУМ-20)