вдягати
ВДЯГА́ТИ (УДЯГА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВДЯГТИ́ (УДЯГТИ́), ВДЯГНУ́ТИ (УДЯГНУ́ТИ), вдягну́, вдя́гнеш; мин. ч. вдяг, ла́, ло́ і вдягну́в, ла, ло; док., кого, що, у що і без дод.
Те саме, що одяга́ти.
Щира і мила, сама з тою лялькою схожа, Граєшся з лялькою ти, моя дівчинко гожа! Чорні їй коси розчешеш, у сукню вдягаєш; В стьожки червоні, в намисто ясне убираєш (Я. Щоголів);
Вона лише закусила губу й почала вдягати халат (Ю. Шовкопляс);
Василько почав лагодитись в дорогу. Він запріг коней, удяг кожушину і виїхав з двору (М. Коцюбинський);
Не забудь про тих ткачів, що невдягнених вдягнули! (Ю. Яновський).
◇ (1) Вдяга́ти / вдягну́ти вузде́чку на кого – що – приборкувати кого-небудь у вияві почуттів, бажань та дій.
– Ще можна на цих розбишак вдягнути вуздечку (з газ.).
Словник української мови (СУМ-20)