везти
ВЕЗТИ́, зу́, зе́ш; мин. ч. віз, везла́, ло́; недок.
1. кого, що і без прям. дод. Пересувати, переміщати якимсь транспортом кого-, що-небудь з одного місця в інше.
Везе Марко Катерині Сукна дорогого (Т. Шевченко);
– Позбирай у віз рибу та вези у місто на продаж, – промовив отаман до жінки (І. Нечуй-Левицький);
Марія мовчала, а серце кричало: “Візьміте з собою мене до причалу. Покличте в каюту, везіть до Вкраїни” (П. Воронько);
// Переміщати, тягнучи віз, сани і т. ін. або маючи вантаж на собі (про тварин).
Не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що вона везе (Номис);
Білий кінь швиденько віз санки по грудовому шляшку (Марко Вовчок).
2. безос., кому і без дод., розм. Щастити, таланити.
– Не везе, брат, мені, ні в чому на світі не везе! (Панас Мирний);
Сьогодні знов страшенний дощ, мокро і холодно. Не везе з погодою (М. Коцюбинський);
– Як добре, що я вас зустрів.., мені просто везе (Іван Ле).
◇ (1) Везти́ на ши́ї кого, що – дуже багато працювати на кого-, що-небудь або утримувати когось, щось своєю працею.
– На шиї правління везеш, воно тобі покаже карбованець, а в кишеню візьме десять. Та хто ж ти такий, голова чи хвіст? (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)