верхів'я
ВЕРХІ́В'Я, я, с.
1. Горішня, найвища частина чого-небудь; верх (перев. дерева, гори).
І зійшов Господь на гору Синай, на верхів'я гори. І покликав Господь Мойсея на верхів'я гори (Біблія. Пер. І. Огієнка);
Зазолотились і верхів'я дерева (Г. Квітка-Основ'яненко);
Праворуч видніло верхів'я Чатирдагу, одної з найкращих гір на землі (О. Назарук);
Судомним зусиллям хлопець виплив на поверхню моря, хвиля кинула його на верхів'я запіненого гребеня (О. Бердник);
Шуміли там смерекові верхів'я, і звіздарі вивчали біг планет (Л. Костенко).
2. чого, перен. Вищий ступінь чого-небудь.
[Валент:] Юрба плескала не тоді, як справді ставав ти на верхів'ї свого хисту, а як спускався до низин (Леся Українка);
Я переконаний, що твоє місце на верхів'ях слави (І. Микитенко).
3. Місце, де починаються витоки річки, а також місцевість, що прилягає до неї.
Накосившись досхочу, Грицько з Григорієм вибули вдвох на верхів'я річки Іман (І. Багряний);
Легкий вітерець прилітає десь із дніпрових верхів'їв (В. Собко);
Доброчин звелів Претичеві пробиратися до верхів'їв Сану та Дністра (І. Білик).
Словник української мови (СУМ-20)