вибрикувати
ВИБРИ́КУВАТИ, ую, уєш, недок.
1. Раз у раз брикати, стрибати, відкидаючи задні ноги (про копитних тварин).
Козенята .. вибрикували на довгих тонких ніжках (О. Донченко);
– Нічого, він [кінь] попасеться, вб'ється в тіло та ще й як вибрикуватиме! Як стригунець іржатиме! (Ю. Збанацький);
// Раз у раз грайливо стрибати (про людей).
На могилках пасуться вівці та часом вибрикують малі пастушки, граючи на сопілках (І. Нечуй-Левицький);
Дивився [Мирон] на дітей, що в куряві бавились, вибрикували, і пригадувалось йому, може, недавнє минуле (А. Головко).
2. перен., розм. Пустувати, поводити себе легковажно, мати примхи.
Вже за сорок молодиці, а вона – як дівчисько. Вередує. Вибрикує (І. Муратов);
// Почувати себе добре, бадьоро.
– Як же там наші? Чи всі здорові, вибрикують? (Панас Мирний);
– Років тридцять тому буде, як ми з Мазепою, молоденькі пахолята, вибрикували собі при дворі і палаці його милості пана круля [короля] (Д. Мордовець).
◇ (1) Вибри́кувати го́пки, прост. – дуже радіти.
– Скільки оці [штани]? Два, кажете? А півтора? – Півтора, то й півтора... Хай вибрикує ваш хлопчик гопки! (О. Ільченко).
Словник української мови (СУМ-20)