виклик
ВИ́КЛИК, у, ч.
1. Прохання або вимога з'явитися куди-небудь.
В бліндаж на його виклик заходили генерали й полковники (В. Кучер);
Вже не раз так бувало: запросять гостей, усе приготують, а тоді – дзвінок, виклик – поїхав з дому прокурор... (В. Собко);
// Оплески, вигуки глядачів як прохання, вимога до артиста (артистів) вийти на сцену (для схвалення виступу або повторення його).
Поверх усього [гамору] прорізалися перші вступні ноти солістів. Ставок захлинувся цим співом, завмерли виклики (Іван Ле);
// Знак, сигнал (телефонний, радіосигнал і т. ін.), за допомогою якого зв'язуються на віддалі для повідомлення, розмови.
Коли Андрієві треба було викликати найнижчу камеру, то до нього на умовлений сигнал виклику озивалась тільки ця камера (І. Багряний);
Доводилося вдаватися до телефону. Але ні з бібліотеки, ні з кабінету на виклики не було відповіді (Ю. Смолич);
// Документ, який зобов'язує кудись з'явитися.
У зв'язку зі змінами графіків навчання студентам-заочникам було розіслано виклики на сесію (із журн.).
2. Заклик до змагання, до участі в чому-небудь.
Київська команда баскетболістів із готовністю відповіла на виклик своїх румунських суперників, призначивши дату змагань (з газ.);
// Вчинок, який оцінюється як оголошення боротьби, як образа загальноприйнятих норм.
Вбивство парламентерів було провокаційним викликом .. І тисячі радянських гармат відповіли на нього (О. Гончар).
(1) Ви́клик ча́су – актуальна проблема і вимога сучасності, які потребують розв'язання.
– Так, я знаю, у такому ринковому світі я слабка ланка. Я не відповідаю на такі виклики часу (Л. Костенко);
Інформаційне суспільство – це відповідь людства на виклик часу (з наук. літ.).
◇ (2) З ви́кликом – неприязно, задерикувато, спонукаючи до суперечки, боротьби і т. ін.
Він з викликом глянув на пана (М. Стельмах);
– Ти чого? – з викликом ступнув до хлопця Данько (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)