виманювати
ВИМА́НЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́МАНИТИ, ню, ниш, док.
1. що. Здобувати, отримувати що-небудь хитрощами, обманом.
Крайнюк забавляє онука, виманює в нього картуза й кортика і кладе їх на місце (В. Кучер);
Виманив [Данило] у старої трохи грошей і одного ранку зник, наче крізь землю провалився (Грицько Григоренко).
2. кого, що і без прям. дод. Викликати звідкись, заохочувати вийти, підманюючи або приваблюючи чимсь.
– Знаєш, – сказав нарешті, – він [ворожий снайпер] сидить не в хмизі .. Треба виманювати (Ю. Яновський);
Лагідна вечірня пора і давноочікуваний сніг виманили на вулицю трохи не всіх мешканців міста (Ірина Вільде).
◇ (1) І калаче́м не ви́манити кого – не можна вигнати, переконати кого-небудь піти звідкись.
У могилу і дубцем не заженеш, а з могили і калачем не виманиш (народний жарт);
– Зараз його й калачем не виманите звідси, коли прийшов на своє озеро (М. Сиротюк);
– Бач, яка стала домувальниця, – говорили про неї, – то, було, ніколи дома не сидить, а тепер і калачем її не виманиш із дому (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)